fbpx

Мені так соромно ще в житті не було. Якби можна було крізь землю піти, то я напевне і пішла б, бо такої відповіді від свекрухи не очікувала аж ніяк. Малий пхинькає, бо ж та йому пообіцяла, а свекруха ще й гримає на мене після того, як єдиному онуку відмовила

Мені так соромно ще в житті не було. Якби можна було крізь землю піти, то я напевне і пішла б, бо такої відповіді від свекрухи не очікувала аж ніяк. Малий пхинькає, бо ж та йому пообіцяла, а свекруха ще й гримає на мене після того, як єдиному онуку відмовила.

Я ще як заміж за Іллю виходила то вже знала що його мама на заробітках у Італії. Вона тоді щойно поїхала і документів ще не мала, то й на весіллі не була. Вітала вона на телефоном і то швидко, бо й роботи якраз не мала і попросила дозволу у подруги з нами поговорити з її телефону.

Звісно, що очікувати подарунку від неї тоді було б некоректно. Вона нам чітко сказала, що подарує нам пізніще, коли трішки у неї все там стабілізується.

Не знаю, чи то вона так ще тоді вирішила нам не правду сказати, а може і справді негаразди вона мала, але ні тоді, ні пізніще ми від неї нічого не отримали окрім скарг на життя і здоров’я.

Всі десять років що вона була там, ми тільки і чули, як їй важко нестерпно і що краще б вона пробувала в Україні влаштуватись.

Ну, але то таке, як кажуть. Ми із чоловіком на себе лиш розраховували і не чекали нічого і нізвідки. На голову саме не сипалось, усе заробляли власною працею. Звісно, були у нас ситуації, коли потрібно було б і виручити нас, але ми в банку гроші брали. Свекруху не переслухаєш, так уже сльози лила життя своє оплакуючи, що й язик у роті не повертався щось попросити.

Ну а це, приїхала вона додому на свята. Ще як їхала сюди, то в онуків уперше в житті запитала, що тим привезти. Діти у мене прості, не треба їм ні телефонів дорогих ні планшетів, але обоє хотіли шведську стінку, бо ж ми із чоловіком за тими ремонтами все ніяк не могли таку придбати.

Не знаю, як так можна, але свекруха пообіцяла, що все придбає для любих онучат. Ну от тепер, слухайте, яка вийшла ситуація: приїхала моя свекруха., зайшла в хату і вручила дітям по шоколадці. Поки ми там каву пили і балакали, діти ж чекали, крутились поруч. Знаєте, я й сама не розуміла, коли вона має ту стінку їм вручити, бо ж божилась, що приїде і все буде.

Уже, коли вона іти додому зібралась, я таки не витримала. Бачу ж що у малих уже очі повні сліз, от присіла біля меншого і кажу, аби він запитав у бабусі про те, що хотів.

Почула свекруха про ту стінку і аж підскочила. Гримала так, що аж стіни трястись почали. Бачте, вона не буде робити таких дорогих подарунків і все. Що мала принести – принесла:

— Я не банкомат, аби от так просто узяти і викласти вам такі гроші великі? Ви ціну бачили? Що це узагалі за новини, такі подарунки дорогі просити. Це ти їх навчила? Навмисне, так?

Якби крізь землю можна було би піти, то я б і пішла. Син пхинькає, бо ж не розуміє, чого на нього гримають. Він же ж нічого такого не зробив, вона сама обіцяла подарувати по приїзді.

Розповіла усе матері своїй, а та теж незадоволена моєю поведінкою. Говорить, що й справді не можна було дітям дозволяти просити аж за шість тисяч собі подарунку. Скромнішими бути треба.

От я хочу запитати, а чи й справді я у цій ситуації не права?

Особисто я вважаю, що дуже не гарно саме свекруха вчинила і вибачатись повинна вона, а не я. Ну хіба ж ні?

You cannot copy content of this page