Мені того дня було не надто добре, та ще й ця спека. Зателефонувала я до Валентини і попросила, аби сьогодні вона до мами поїхала. Та вислухала, а потім почалось щось таке, чого я й уявити не могла.
У свої 68 років я не маю спокою, бо ж мушу ще працювати, допомагати доньці з онуками, і глядіти чоловікову маму. Хай Петра уже 10 років як на цім світі і немає, та, як виявилось, лиш мені серед усіх дітей його мама і потрібна.
Ми з чоловіком прожили гарне життя. Ніколи не були ми заможними, та й не шукали тих статків – уміли радіти життю і без них. Доню ростили, сонечко наше, їздили світом за найменшої можливості. Ніколи не сперечались, бо розуміли, що то пусте і не варте образ. Знаходили спільну мову легко.
Петро – найстарший у своїй родині. Крім нього ще двоє братів і сестра у батьків були. Так собі у них пішло ще з самого початку – старший, то опора усієї сім’ї.
Так мій чоловік і батькам у всьому допомагав, і братів із сестрами у складних обставинах виручав. Та й різниця у віці між ними доходила до 20 років, тож ми могли уже на той час чим підсобити, бо самі на ногах міцно стояли.
Коли тато Петрів зліг, саме ми його і доглядали. Ну а кому, як одна ще студентка, а хлопці лиш оженились і бігали від роботи до дітей малих.
От так відтоді якось і пішло, що батьки чоловікові, то лиш наш клопіт. Свекра ми ховали на власні гроші, рідня що додала, але якось ні в кого не було думки ті наші витрати ділити порівно.
Роки минули, брати чоловікові виїхали на заробітки, та так за кордоном і осіли вже на постійне життя. Нині в Україні лиш Валентина – менша сестра чоловікова.
Так от що цікаво, хай чоловіка мого вже десятий рік немає, а для Валі мами не існує. Вірніше є – на свята, коли на гостину їде, а от так щоб чим допомогти, чи в аптеку, чи до спеціаліста, то не існує.
Свекрусі під 80 і на свої роки вона гарно тримається: здатна вона і себе обійти і дім і подвір’я. Навіть город невеликий саджає. Сапає і картоплю сама копає. Фітнес у неї такий.
І от я їжджу до неї на вихідні, бо ж повинен хтось біля неї бути. У будні заходить найнята мною сусідка, вона і води принесе, коли світла немає і зі свердловини не набирає, і до магазину збігає, якщо мама чогось смачненького на тижні забажає.
Я виплачую їй гроші не зі своєї кишені, ні. У свекрухи земля є, вона її здає, раз на рік гарну суму отримує і все віддає мені “на розходи”
За ті гроші ми і воду їй у дім провели, і вбиральню зробили, і дім утеплили, грубки старі перебудували. На аптеку йде багато. Я кожну копійку рахую і записую у зошит-звіт. Там усі чеки і кожна гривня на контролі.
Але до суті. Минулої п’ятниці стало мені зле. Вік, та ще й ця спека життя не дає. Набрала я Валентину – сестру чоловіка і попросила, аби вона до мами з’їздила. Роботи всього і було, що біля неї побути та допомогти розсаду помідор посадити старенькій.
Ой, що я наслухалась! Виявилось, що Валентина нікому і нічого не винна. За її словами я й так забрала собі усе, що могла, то тепер не маю права до неї звертатись. Мовляв, як маю я мамині гроші, то й усі питання сама повинна вирішувати.
Я й оніміла. От цікаво, а багато питань ти вирішиш на 16 тисяч річного бюджету? Пенсією свекруха розпоряджається на власний розсуд і я більш ніж впевнена. що складає її собі десь, або ж Валентині дає, бо часто хвалиться, що Валі допомогти зуміла.
Якщо чесно, то я просто не знаю, як мені тепер бути? Справа в тому, що зараз у мене донька живе із малими онуками. Після розлучення з чоловіком вона не мала куди податись, тож мій дім тепер на вулик схожий.
На свої роки у мене і так велике навантаження з дітьми, плюс робота і свекруха.
Доня просить поберегти себе як таке діло, то все перекласти на плечі Валентини. Зрештою, то її мама. Та я б так і зробила, але не впевнена, чи буде від того добре літній свекрусі, адже усі ці роки Валя нею не опікувалась, чого мусить почати нині?
От, як мені бути, підкажіть? Сил, часу і здоров’я на все не стане, як же бути?
Головна картинка ілюстративна.
