Я зазвичай ношу з собою забагато непотрібних речей, але ту невелику складану парасольку постійно лишаю в передпокої на тумбочці для взуття. Вранці, коли збираюся на роботу, мені здається, що день буде теплим і сухим. Я взуваю звичайні босоніжки без підборів, беру текстильну сумку й біжу на маршрутку, бо якщо запізнюся хоч на п’ять хвилин, доведеться стояти в заторі на мосту.

До вечора мені хочеться просто посидіти в тиші. Я заходжу в невелике кафе на розі нашого кварталу. Там старі дерев’яні столи, які трохи хитаються, якщо на них сильно спиратися, і великі вікна, що виходять на перехрестя. Мені подобається сідати біля самого скла, замовляти велику порцію лате з піною і просто дивитися, як люди поспішають додому.

Офіціант, молодий хлопець у світлій сорочці з підкоченими рукавами, уже знає мене в обличчя. Він приносить каву швидко, ставить серветницю ближче й іноді просто мовчки киває, коли я розраховуюся карткою. Для нього я, мабуть, просто одна з постійних клієнток, яка занадто довго засиджується за однією філіжанкою після завершення робочого дня.

За цим самим столом я колись сиділа й чекала повідомлень від Віктора. Наша історія тяглася три роки, і весь цей час я була впевнена, що ми просто будуємо плани на майбутнє. Він працював менеджером у фірмі, яка замовляла у нас поліграфію. Звичайний чоловік, постійно втомлений, із двома телефонами в кишенях піджака, які ніколи не затихали.

Ми зустрічалися по вечорах, іноді по вихідних, коли він казав, що має термінові справи на об’єктах. Я не лізла в його приватне життя, вважаючи, що дорослі люди мають право на особистий простір. А потім усе закінчилося за один вечір у цьому ж кафе, на цьому ж стільці біля вікна.

Він прийшов пізніше, ніж зазвичай, сів навпроти й навіть не зняв куртку.

— Мені треба тобі дещо сказати, — почав він, дивлячись кудись повз моє плече на стійку бару.

— Щось на роботі сталося? Ти останнім часом сам не свій.

— Ні, з роботою все нормально, — він нарешті глянув на мене, і я помітила, які в нього червоні від недосипу очі. — У мене є сім’я. Дружина і донька. Дівчинці три роки.

Я пам’ятаю, як у той момент у кафе стало дуже тихо, хоча за сусіднім столиком хтось голосно розмовляв по телефону.

Повз вікно проїхав сміттєвоз, торохтячи порожніми баками, і цей звук чомусь здався мені неймовірно гучним.

— Три роки? — перепитала я. — Тобто ти весь цей час просто мовчав?

— Я хотів піти, — швидко заговорив він, наче виправдовувався перед начальством. — Там усе складно. Коли мала народилася, я дізнався, що вона не моя. Дружина сама сказала. Запропонувала розлучитися одразу, як тільки повернулася з пологового. Але я не зміг. Було відчуття, що якщо я зараз піду, то буду останнім негідником. Я лишився. А потім зустрів тебе.

— І чому ти кажеш про це тільки зараз? — мої руки похололи, я сховала їх у кишені кофти.

— Учора мала підійшла до мене, коли я збирався йти, і запитала, чому я її не люблю. Прямо так і сказала: «Тату, ти мене не любиш?» А дружина стояла в коридорі й дивилася. Я зрозумів, що так більше не можна. Дівчинка ж ні в чому не винна, вона підростає і все бачить. Я мушу зробити все правильно.

Мені хотілося вчепитися в його руки, благати лишитися зі мною, зі мною любов, зі мною тепло і затишок. А з ними ніколи цього не буде.

— Ти правильно робиш, — чомусь вирвалося натомість, — Повертайся. Їм без тебе важко, та й тобі в цій брехні не легше. Не треба більше сюди приходити.

— Ти пробачиш мені? — він зробив рух, наче хотів узяти мене за руку, але я вчасно прибрала лікті зі столу.

— Справа не в пробаченні. Просто забирай речі й іди. Нам немає про що більше говорити.

Він пішов, а я ще довго сиділа й дивилася, як холоне кава в моєму горнятку. Наступного дня я почистила контакти в телефоні, видалила спільні фото і забила весь вільний час роботою. Брала додаткові проєкти, затримувалася до ночі, аби тільки не повертатися в порожню квартиру занадто рано.

Минуло більше року. Мені вже тридцять два, я змінила зачіску, купила нове пальто і навчилася жити сама. Чоловіки іноді з’являлися, пробували знайомитися на робочих зустрічах чи в супермаркеті, але мені все здавалося якимось дрібним і непотрібним. Я звикла до свого спокою.

Сьогодні був звичайний день. Наприкінці дня небо різко потемніло, хоча прогнози обіцяли суху погоду до кінця тижня. Я встигла добігти до кафе якраз у той момент, коли перші великі краплі почали бити по асфальту.

Я сіла на своє звичне місце, замовила каву й вимкнула телефон, щоб ніщо не завадило мені побути в тиші. За вікном почалася справжня злива — вода текла дорогами, водії вмикали аварійні сигнали, а перехожі ховалися під козирками магазинів.

Двері кафе різко відчинилися, впустивши порцію вологого повітря. До зали зайшов чоловік у мокрій легкій куртці, тримаючи в руках велику чорну парасольку, з якої на підлогу одразу натекла калюжа. Він озирнувся — усі столики, крім мого, були зайняті.

Чоловік попрямував до мого кутка.

— Добрий вечір. Тут вільно? Можна присісти? — запитав він, показуючи на вільний стілець навпроти.

— Так, сідайте, — я кивнула й відсунула своє горня ближче до себе.

— Ну й злива, — сказав він, стягуючи мокру куртку й вішаючи її на спинку стільця. — За п’ять хвилин усе залило.

— Прогноз погоди знову обдурив, — відповіла я, повертаючись до вікна.

— Вони ніколи не вгадують, коли це справді потрібно, — він покликав офіціанта. — Принесіть мені велике американо без цукру, будь ласка. І два шматки отого пирога з яблуками.

Ми сиділи мовчки хвилин десять. Він пив каву, періодично витираючи серветкою екран свого планшета, на якому були відкриті якісь графіки та таблиці.

Злива на вулиці не вщухала, навпаки, гроза посилювалася, і по склу стікали суцільні потоки води. Я зрозуміла, що моя тонка кофта та літні туфлі повністю промокнуть, перш ніж я дійду до зупинки.

Чоловік відсунув планшет і подивився на вікно, а потім на мене.

— Вам далеко йти? — запитав він.

— Три квартали звідси, — відповіла я, закриваючи пошту. — Але в такому взутті я допливу туди за хвилину.

— Мене звати Андрій, до речі, — він простягнув руку через стіл.

— Ірина, — я потисла його долоню.

— Дивіться, Ірино, у мене з собою велика парасоля. Якщо ви не проти, я можу вас провести. А то ви тут до ночі сидітимете.

— Мені незручно вас турбувати, — я завагалася, збираючи речі в сумку.

— Та яке турбувати, все одно по дорозі. Тільки давайте почекаємо ще пару хвилин, хай хоч блискавки перестануть так лупити.

Офіціант приніс рахунок. Андрій розплатився за своє замовлення, зачекав, поки я закрию свій чек, і підвівся, беручи парасольку.

— Ну що, ходімо? Головне — наступати на плитку, бо там далі на асфальті великі вибоїни, можна влетіти по кісточку.

— Я знаю, там біля аптеки завжди стоїть вода.

Ми вийшли на ґанок. Холодні бризки одразу долетіли до обличчя. Андрій натиснув на кнопку, великий чорний купол розкрився з гучним тріском, закриваючи нас обох від потоків води, які летіли з даху кам’яниці.

Ми зійшли зі сходинок.

– Ступаємо в невідомість?, – спитав він і в його питанні не було про калюжі.

– Ризикнемо, – усміхнулася я.