X

Вона написала коротку записку: «Приходь терміново в садок біля школи. Я чекаю». Попросила сусідського малого віднести записку Олегу.

Ніка стояла біля хвіртки й перебирала в пальцях ремінець від сумки. За парканом розрослася стара черешня, гілки гнулися під вагою темних, майже чорних ягід. Вона не бачила цього подвір’я років десять. Нічого тут не змінилося: той самий похилений сарай, облуплена фарба на веранді й старий заіржавілий умивальник, прикручений до стовпа.

— Чого стоїш, як чужа? Заходь уже, раз прийшла, — почувся рипучий голос із глибини саду.

З-за кущів порічок вийшла Марія Петрівна. Вона була в старій синій хустці, зав’язаній на потилиці, й заношеному фартуху з кишенями. В одній руці тримала пластикове відро, наполовину заповнене ягодами. Очі в неї були примружені, обличчя сухе, покрите сіткою глибоких зморшок.

Ніка здригнулася. Рука сина, якого вона міцно тримала за долоню, сіпнулася. Хлопчик задер голову й з цікавістю розглядав стару жінку. Він був копією свого батька: такі ж русяві вихори, які ніяк не хотіли вкладатися, і глибока складка між бровами, коли він зосереджувався.

— Добрий день, тітко Маріє, — тихо сказала Ніка, проштовхуючи сина вперед через дерев’яні ворітця. — Ми так, проїздом. До моїх приїхали на вихідні. Думала, зайду.

— Та бачу, що не до мене, — Марія Петрівна поставила відро на дерев’яну лавку біля ганку. — Скільки років тебе не було? П’ять? Сім? Хлопець он уже який вимахав. Як звати?

— Павлик, — відповів за матір хлопчик, розглядаючи великого сірого кота, що спав під лавкою.

— Павлик, значить, — стара жінка пильно подивилася на дитину, її погляд затримався на формі його носа, на тому, як він підтискав губи. — Схожий. Сідайте на лавку, я зараз миску винесу, черешень наберете. Цього року вродило стільки, що гілки ламаються. Мені одній куди їх? Сусідські малі обносять потроху, то я й не гоню. Все одно згниє на землі.

Ніка сіла на краєчок пофарбованої в зелений колір лавки. Сонце пекло в спину, від нагрітої землі пахло пилом і скошеною травою. Усередині все стислося від спогадів. Саме на цій лавці вони колись сиділи з Олегом. Тут він уперше взяв її за руку.

Тоді теж був початок літа. Ніка тільки закінчила школу, здала останні іспити й не знала, що робити далі. Балів для інституту не вистачило, батьки сварилися, що доведеться йти працювати на місцеву фабрику або їхати в районний центр торгувати в кіоску. Олег був на чотири роки старший. Він уже навчався в місті на третьому курсі, приїжджав додому на вихідні з великою сумкою, яку Марія Петрівна щоразу пакувала банками з тушонкою та пиріжками.

Олег був гордістю матері. Вона виростила його сама, без чоловіка, працювала на двох роботах, щоб тільки син мав усе найкраще. Вона й дівчину йому шукала під стать — щоб із хорошої сім’ї, з квартирою в місті, з перспективами. А Олег нікого не слухав. Як тільки приїжджав рейсовим автобусом у п’ятницю ввечері, кидав сумку в сінях і відразу біг на кінець вулиці до Ніки.

— Ходім до нас у садок, — шепотів він їй через паркан, коли вже сідало сонце. — Мати до сусідки пішла, черешні вже поспіли.

Вони лізли на дерево. Олег видирався на саму верхівку, де ягоди були найбільшими й соковитими, рвав їх жменями й кидав їй у поділ сукні. Ніка сміялася, ловила їх, а потім вони разом сиділи на товстій гілці й плювали кісточками в траву.
В один із таких вечорів Марія Петрівна повернулася раніше. Вона стала під деревом, закинувши голову. Вона довго дивилася на Ніку, яка сиділа на гілці з брудними від соку пальцями й босими ногами.

— Ну що, наїлися? — голос матері був сухим. — Олеже, злізай, треба сумку на завтра збирати. А ти, Ніко, ішла б додому, мати, мабуть, шукає. Нема чого по чужих садках вечорами сидіти.

Олег тоді швидко зліз, став між ними, намагався щось перевести в жарт, але мати просто розвернулася й пішла в хату, хряснувши дверима. Наступного дня вся вулиця обговорювала, що Марія Петрівна незадоволена вибором сина.

Мовляв, дівка без освіти, з багатодітної родини, де батько постійно без роботи, нічого доброго з цього не вийде.

Але Олег не зважав. Він приїжджав щотижня. Стосунки між ним і матір’ю ставали дедалі напруженішими. Вони сварилися на веранді, Ніка чула їхні голоси, навіть стоячи за дорогою. Марія Петрівна вимагала, щоб син думав про навчання, а не про «це ледащо», а Олег уперто повторював, що сам вирішить, з ким йому бути.

— На, тримай, — Марія Петрівна винесла з хати велику емальовану миску, вщерть наповнену черешнями, і поставила її перед Павликом.

Хлопчик слухняно зачерпнув жменю і почав ласувати.

— Ви як самі тут, тітко Маріє? — запитала вона, щоб перервати важку мовчанку. — Хтось допомагає?

— Та хто тут допоможе, — жінка сіла на інший кінець лавки, важко обіпершись руками на коліна. — Ноги зовсім не ходять. Сусід через два будинки, Колька, іноді води принесе або хліба з магазину, як собі бере. Картоплю весною допоміг посадити, то я йому трохи заплатила. Так і живу. Зиму ледве відбула, хата холодна, дрова дорогі. Ну нічого, якось воно буде. А ти де зараз?

— У місті. Знімаю квартиру. Працюю в реєстратурі в приватній конторі. Павлик ось у третій клас пішов.

— Сама, значить, тягнеш? — Марія Петрівна повернула голову й уважно подивилася на Ніку. — Чула я, що ти так ні з ким і не зійшлася. Правда?

Ніка відвела погляд.

— Сама. Нам удвох добре. Житло є, робота теж. На життя вистачає.

— Ну-ну, — жінка зітхнула й почала розправляти складки на фартуху. — Воно одній важко. Я знаю. Коли мого не стало, Олегу всього п’ять років було. Теж думала, не потягну. Нічого, вивчила, на ноги поставила. Тільки от не для себе, видно.
Ніка затамувала подих. Ця тема завжди була забороненою. Після того, що сталося, вони не спілкувалися взагалі.

То був останній тиждень червня. Напередодні вони з Олегом сильно посварилися. Друзі кликали його в сусіднє село на гульки. Олег хотів поїхати на мотоциклі, кликав її з собою. А Ніка вперлася. Вона вже кілька днів почувалася недобре, її нудило вранці, й вона точно знала, що у них буде дитина. Вона хотіла побути з ним удвох, сісти десь на березі річки й усе розповісти.

— Та що ти вигадуєш? — нервував Олег, стоячи біля свого старого мотоцикла. — Хлопці чекають, ми ж домовлялися. Поїхали, там розважимося, а завтра я все одно на тиждень у місто їду, мати вже й сумку зібрала.

— Я не поїду, — відрізала Ніка. — І ти міг би залишитися. Якщо я прошу, значить, це важливо.

— Що важливого? Скажи зараз, якщо так припекло.

— Не тут і не зараз. Ти сам повинен розуміти.

— Я не вмію думки читати, Ніко! — Олег розізлився, смикнув ногою кікстартер, мотоцикл завівся, випускаючи сизий дим. — Не хочеш — сиди вдома. Я пізно буду.

Він поїхав. Ніка проплакала всю ніч. А зранку зрозуміла, що не може відпустити його в місто, не сказавши головного.

Вона написала коротку записку: «Приходь терміново в садок біля школи. Я чекаю». Попросила сусідського малого віднести записку Олегу.

Марія Петрівна якраз закінчувала пакувати сумку, коли Олег прочитав папірець. Навіть не дослухавши матір, яка кричала, що він запізниться на останній автобус, хлопець вискочив на подвір’я, завів мотоцикл і виїхав за ворота. До школи він не доїхав триста метрів. На повороті біля старої ферми в мотоцикла повністю відмовили гальма.

На похороні Марія Петрівна кричала на всю вулицю, побачивши Ніку біля воріт. Вона звинувачувала її, кричала, що це через її записку син не сів на автобус. Батьки Ніки, щоб уникнути сорому й постійних скандалів, уже за тиждень зібрали її речі й відправили до тітки в іншу область. Там, у невеликому райцентрі, вона й привела на світ Павлика.

Павлик тим часом наївся черешень, його губи й пальці стали фіолетовими. Він виліз із-за столу й підійшов до великого сірого кота, який ліниво потягнувся й дозволив себе погладити.

— Мамо, а можна я ще рватиму? — запитав хлопчик, показуючи на нижні гілки.

— Рви, синку, рви, — замість Ніки відповіла Марія Петрівна. — Там знизу солодкі, сонце добре діставало. Тільки в кишені не ховай, бо штанці замастиш, мати сваритиметься.

Вона повернулася до Ніки. В очах жінки не було колишньої злості, тільки якась безкрайня втома й порожнеча.

— Я ж тоді все дізналася, Ніко. Через пів року після всього, як твоя мати в магазин прийшла. Вона й проговорилася сусідкам, а мені донесли. Що ти поїхала, бо чекали на малого.

Ніка стиснула пальці в кулаки так, що нігті вп’ялися в долоні.

— Чому ж ви мовчали? Не шукали нас?

— А що я мала казати? — тихо, майже пошепки промовила Марія Петрівна. — Сина мені це б не повернуло. А на тебе дивитися… Я ж тебе зненавиділа тоді. Думала, якби не ти, він би в місті вчився, інженером став, людиною був.

Вона замовкла. З боку лісу насувалася темна хмара, сонце сховалося, й відразу стало прохолодно. Листя на черешні затремтіло від першого пориву вітру.

— Ти на мене образу не тримай, — додала стара, не дивлячись на Ніку. — Мені образи теж вже ні до чого. Хлопчик у тебе хороший. Розумний, видно по очах. Не забивай йому голову старими історіями. Нехай росте спокійно.

Павлик підбіг до лавки, тримаючи в жмені кілька найбільших ягід.

— Мамо, дивись, які знайшов! Це тобі.

Ніка взяла черешні з його маленької долоні. Вони були вологими й теплими.

— Дякую, синку. Збирайся, бо зараз дощ піде, треба до бабусі бігти, поки не залляло.

Вона підвелася з лавки. Марія Петрівна теж важко піднялася, тримаючись за спину.

— Зачекай, я вам хоч у пакет насиплю, — стара метнулася до веранди, винесла старий поліетиленовий кульок і почала швидко, трясучисьми руками, пересипати туди ягоди з відра. — Ось, у місті таких немає. Там усе привізне, кроплене. А це своє, чисте.

Ніка взяла пакет. Руки жінок на мить зіткнулися. Долоня Марії Петрівни була сухою, шорсткою, як кора тієї самої черешні.

— Дякую, тітко Маріє. Бувайте здорові.

— Ідіть, ідіть, бо вже капає.

Перші великі краплі дощу впали на пильну стежку, залишаючи темні круглі сліди. Павлик побіг уперед, перестрибуючи через калюжі, що тільки починали з’являтися. Ніка йшла швидким кроком, притискаючи до себе пакет із черешнями.

Вона не озиралася, але знала, що стара жінка так і стоїть біля хвіртки, прикриваючи очі рукою від перших крапель, і дивиться їм услід.

K Nataliya: