Моя мама ростила мене в строгості, не можна було кидати тінь на поважну в місті родину, де дідусь був колишнім керівником області, батько так само був завжди при посаді і мама разом з ним.
Хоча, моя молодість припала на дев’яності і на тому дякую, бо тоді всі раптом стали дійсно рівні в бідності.
Адже й до нас вона постукала, бо дідусь тихо сидів, щоб не світити своїм минулим, батько ще тримався в керівниках, але дуже швидко заводи банкрутіли, гроші знецінювалися і «міцні господарники» стали мріяти про пенсію. Мама трималася найдовше, навіть після шістдесяти ходила на роботу в міську освіту, вона вміла знаходити спільну мову з людьми.
Я вивчилася, працювала на заводі технологом, там познайомилася з чоловіком. Далі діти і постійна економія – от все, що я можу сказати про наше життя. і отак би ми жили довго і щасливо, якби молодша донька не причепилася з деревом роду: треба було скласти дерево з фотографіями родичів, дідів і бабусь.
– Мамо, я маю зробити найдовше! Ти мені маєш в цьому допомогти!
Знаєте, мене ще ті аплікації з листя не відпустили, а тут вже й дерево. Я тоді пішла до мами додому і взяла доньку:
– Ось бабуся і вона все тобі розповість і покаже. Мамо, Ірі треба відмінно, ви ж не підведете?
Я помітила, що мама насторожилася, але у нас дуже мала родина, я в мами й тата одна, є ще тітка Валя, але вона за кордоном, були дідусі і бабусі. Все.
– Мамо, скільки нашої родини, там на пів години роботи. Їй просто фото треба, – відповіла я на материні заперечення, що вона не має часу.
І отак я собі й забула за те дерево, бо й мене й без того купу справ. І я б навіть не спитала скільки донька за нього отримала, якби та сама не прийшла до мене з питанням:
– Мамо, а чого ти геть на бабусю і дідуся не схожа, навіть в молодості?
– Що ти таке кажеш? Може, я в діда чи бабусю пішла?
– Ні, ні у кого з них немає на підборідді ямки, тільки у тебе, а далі у нас з Славком.
– Ой, що ти причепилася, – кажу я їй, – йди краще мені допоможи на кухні.
Але знаєте, як то буває, тут уваги не звернула, а потім ходиш і щось муляє, а згадати, де саме тебе зачепило не можеш. І ось так я пригадувала, що ж мене могло так вивести з рівноваги, як згадала – ямка на підборідді!
Я прийшла до кімнати доньки і побачила те дерево, яке дитина гарно розмалювала і фотографії наклеїла.
Я дивилася на себе дорослу, на маму, на тата і справді не знаходила спільних рис, хіба чоло… Далі почала до всіх придивлятися і знову нічого.
І знову те відчуття, що ось не так…
– Іринко, а де тітка Валя?
– Що?, – не зрозуміла донька.
– Чому бабуся не дала тітку Валю до родоводу?
– Не знаю, вона мені тільки ці фото дала і все…
Знаєте, я не розуміла, чому, адже тітка Валя єдина, яка дала нам змогу тоді в дев’яності протриматися на плаву. Вона висилала нам посилки з-за кордону, передавала гроші, які були зашиті в одязі, інколи передавала через знайомих. Тобто, тоді до неї можна було звертатися по все на світі, а місця на дереві нема?
Я її ніколи й не бачила. Завжди були передачі і вона телефонувала, але частіше до мами, я давно втратила до неї інтерес, як тільки виросла з жуйок «Кохання це». Я ніколи їй і не писала, бо навіщо, навіть в голову не приходило, цим всім займалася мама.
«Як мами не стане, то мені треба їй писати, адже вона ще молода, десь має мати шістдесят, якщо мамі вісімдесят три…Треба маму спитати за її адресу», – подумалося мені.
І ось, коли я прийшла з тією розмовою, що треба родинні зв’язки тримати, тим більше, що їх у нас не так і багато, то я не думала, о в мами буде така реакція:
– Живе собі людина і живе! Ми їй не потрібні, а вона нам. Крапка.
Я лиш очима закліпала. Вона ж стільки для нас всього зробила, а тут таке?
Я вирішила це питання вияснити. Мама наче відчувала, що я щось задумала і не відходила з дому й на хвилину. Але я теж вміла чекати.
Десь через місяць вона поїхала на чергові поминки колеги по роботі і тоді я поїхала до неї. Те. Що я там знайшла мене просто вразило – купу фото Валі, листів, де вона просила вислати моє фото, казала, що все розуміє і не хоче мене бентежити, що дуже мене любить і хоче аби я це знала…
Здогад мене прошив, адже на мене дивилася я, тільки без тієї ямочки на бороді…
Мама прийшла в квартиру і все зрозуміла.
– Зрозумій мене правильно, як би це на нас відобразилося, коли донька в такому віці принесла в подолі? Ми відправили її в Болгарію, а звідти вона вже сама поїхала в Америку. Я думала, що вона так легше своє життя влаштує, а ми про тебе піклувалися, все для тебе робили і ти – наша дитина!
– Мамо! Часи ж змінилися!
– Так, але в тебе то перехідний вік був, то діти пішли, тобі не можна було хвилюватися, а далі вже й сенсу не було.
– Чому? Валі нема?
– Ні, вона просто перестала писати. Видно, теж забула.
Я її шукаю за дівочим прізвищем, за іменем, за фото… Це як шукати голку в сіні. Хочеться їй сказати, що я все розумію і мені нема за що її прощати, на відміну від моєї… бабусі чи як її назвати?
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
