fbpx

Мені від того, що оце син надумав в очах темно стало. Невістка дивиться розгублено, сльози їй на горохом. а я не знаю, що сказати, бо сама такого не чекала: “Куди я піду, мамо?”

Мені від того, що оце син надумав в очах темно стало. Невістка дивиться розгублено, сльози їй горохом, а я не знаю, що сказати, бо сама такого не чекала: “Куди я піду, мамо?”.

Коли мій син вів під вінець свою Катерину то село гуло мов вулик. А як людям не говорити і не прийти на те весілля поглянути, як він її із сім’ї забрав з двома дітьми?

Така уже любов у ньому була до тієї Каті, так уже він за нею упадав, що вам і не переказати. Коли от тут мені стали на коліна, аби я їх благословила, то світився щастям мій Матвій.

Звісно, я проти була, аби він у сім’ю чужу втручався, та що моє слово важить, як там кохання? Як тільки Катя за Матвія пішла, то батьки її сказали, що не дитина вона їм більше, хай і одна вона у них.

Спершу, жили вони у місті, там квартиру орендували, але щось не склалось і приїхали до мене п’ять років тому. Я з Катрусею одразу спільну мову знайшла, така вона легка і весела, що гріх що й сказати криве їй.

І готує вона співаючи, і говорить з усмішкою, і до всіх добра і мила. Я собі й рада була що вони от так мою самотність розважили, бо хоч і мала я трьох діток, та всі світами розлетілись, сама я собі та й сама. А тут така радість.

Та й у мене довго Матвій не затримався. Уже за пів року зібрав речі і в Чехію поїхав на заробітки, бо потрібно було за щось жити усім трьом і хоч хату свою в селі придбати.

Спершу, їздив він додому хоч раз на три місяці. Телефонував по десять разів на день дружині. Щебетали вони закохано собі, та з часом і дзвонити рідше став і приїздити.

Ну а одного дня зайшов у дім кум мого сина і до Каті:

— Ну не можу я мовчати. Ти мене прости, але такої несправедливості хто ж стерпить? Матвій там собі жінку має, вони ось і батьками скоро стануть. Я так не вмію, аби змовчати при такому.

Я сина набрала і почала здалеку, мовляв сон якийсь бачила, питала, чи не скочив він до гречки бува:

— Та я лиш тут і жити почав, мамо! – каже радо син. – Буду з Катею розлучатись, тут у мене справжня сім’я. Тут у мене вже й син буде. Ти ж бабусею станеш, мамочко.

Не дала я йому договорити, вимкнула зв’язок. Катя поруч стоїть сльози горохом, а я не знаю, що сказати і як втішити.

— Куди я піду, мамо? – дивиться на мене розгублено. – Він же мені все життя із ніг на голову поставив, заради чого? Мені ж тепер ні родини, ні тата і матері, а він там собі щасливий.

Ми три дні ходили не знаючи, як бути. Та й хто чекає такого? Зателефонувала я до однієї доньки, кажу от так і так вирішила зробити, вона мене підтримала. Набрала іншу, та теж на моїй стороні. То я вже маючи згоду їхню підійшла до Каті і кажу, що має вона сім’ю і матиме куди приїздити, бо я готова залишитись із дітками і буду за ними наглядати, а вона хай їде де на роботу, аби заробити на власний дім.

Катерина дякувала і почала варіанти шукати, аж почула про це моя сестра:

— Нема тобі клопоту свого на голову, то чужий узяла? – прибігла одразу ж, – Ти як собі це уявила? Одне діло свої онуки, а друге – Катині діти. Чи ти від сина свого відректись надумала, не розумію? А впевнена, що вона повернеться? а як тато їхній приїде, що робитимеш?

Ми тоді із сестрою не надто гарно розійшлись, бо вона мені все чорне і чорне малює, а я доводжу, що все буде добре.

Але, от тепер мене сумніви точать: а  й справді, як що трапиться? Хоч хлопцям і по вісім, але мало що?

Як вважаєте, я правильно надумала, а чи сестра має рацію?

You cannot copy content of this page