Мені вже виповнилося сорок років. Здавалося, що все моє життя минуло саме тут, на батьківському подвір’ї, у батьківській хаті, немов я причарована і не можу покинути це місце.

Величезна хата моїх батьків колись була справжньою гордістю всієї округи. Батько багато років керував колгоспом, тримав усе велике господарство і хата наша була чи не найкращою в селі – висока, простора, обкладена білою цеглою, з міцними дубовими дверима та великими вікнами.

Тільки тепер та колишня велич розвалювалася просто на очах. Дах місцями потемнів від часу, на фундаменті з’явилися глибокі тріщини, паркан похилився, а руки до всього просто не доходили. Коли батька не стало, а за ним дуже швидко пішла й мама, усе це велике майно почало обростати бур’янами та занепадати. Одній мені тягнути таку махину виявилося просто понад сили.

Я ніколи не могла собі дати раду, ні колись, ні тепер. За мене все вирішували батьки – де вчитися, з ким дружити, за кого заміж виходити.

Коли я несміливо шепотіла, що люблю однокласника Максима, то мама лиш засміялася.

– Доню, то все дурниці. Тато тобі такого гарного кавалера вибере, що ти будеш все життя, мов за кам’яною стіною.

Мій батько був суворим чоловіком, який звик командувати геть усім: і на своїй роботі, і вдома. Коли Максим після випускного спробував заговорити про наші стосунки та майбутнє, батько лише суворо подивився на нього й сказав коротко, без жодного права на заперечення чи обговорення, що ніяких парубків без статків і посади у цій хаті не буде. Максим тоді зібрав свої нехитрі речі й поїхав кудись дуже далеко, здається, аж в Англію на заробітки, а я залишилася вдома.

За кілька років батько вирішив мою долю по-своєму. Замість мого першого кохання він привів у дім Артема – свого нового заступника з господарської частини. Це був молодий, амбітний хлопець із сусіднього містечка, якого батько одразу помітив і вирішив наблизити до себе. Весілля нам зіграли гучне, на все село, бо ж голова колгоспу видавав заміж єдину доньку. Ніхто тоді не питав моєї думки, ніхто не цікавився, чи є між нами хоч якась іскра.

Згодом ми з Артемом спробували розгорнути власну справу, коли часи почали змінюватися. Взяли в оренду чималий шмат землі, планували розбудувати сучасну молочну ферму, вкладали всі наші збереження та батьківські зв’язки в купівлю техніки, будівельних матеріалів та кормів. Але справа з самого початку пішла зовсім не так, як планувалося.

Постійно виникали якісь борги перед людьми за оренду паїв, рахунки від постачальників ставали дедалі більшими, а прибутку майже не було. Батько дуже близько до серця брав кожну невдачу, переживав за кожен нещасливий сезон, його здоров’я почало швидко танути.

А якось Артем просто зник. Він непомітно зібрав усі важливі документи, перевів усі спільні заощадження на свій власний рахунок і втік за кордон разом із молодою агрономшею, яка за кілька місяців до того приїхала до нас.

Для мене це було полегшення, хоч мало б бути навпаки. Але тато не зміг з цим змиритися. Він пробував якось знову взятися за керівництво, але вже часи були не ті і його слово вже не мало ваги. Прийшлося продати те, що не встиг продати Артем.

Далі не стало тата і мами.

Я залишилася зовсім сама у великій, порожній хаті, де кожен куток нагадував про змарновані роки. Дітей у нас із Артемом так і не було, хоча на початку нашого сімейного життя ми чекали на поповнення в сім’ї та сподівалися, що дитина змінить усе на краще.

Я знову набрала повне відро води, поставила його на дерев’яну лаву й повільно пішла до грядок з огірками, намагаючись силою волі відігнати ці важкі спогади. Сонце пекло все дужче, стара хустка на голові геть намокла від поту, а в голові крутилася лише одна думка – як дополоти цей шмат городу до того, як день перевалить за полудень.

Біля колодязя стояв високий чоловік у світлій сорочці з закачаними по лікті рукавами. Я впізнала його миттєво, навіть попри те, що минуло стільки років. Це був Максим. Він дійсно повернувся додому.

Руки затремтіли і я швидко кинулася назад до своїх огірків, наче намагалася сховатися за зеленим бадиллям. Серце застукало десь у самому горлі так гучно, що мені здалося, ніби цей стук чути на весь город.

Я вирішила що отак просиджу в борозні поки він не піде геть.

Голоси біля криниці потроху стихли і я полегшено зітхнула – можна вставати, бо ноги вже затерпли.

Я піднялася на ноги, які підступно заскрипіли і тільки вдихнула на повні груди. Як вперлася поглядом в Максима.

– Доброго дня, Надю, – мовив він тихо, – Дивлюся на твою хату й не впізнаю. Батьківський дім зовсім похилився.

– Доброго дня, Максиме, – відповіла я, витираючи долоні об старий фартух. – Час нікого не жаліє. Ні хату, ні людей. Батька немає, мама пішла за ним, а я одна з цим усім залишилася.

У його очах не було ні докору, ні злості за минулі роки – лише глибока втома та якась дивна, тепла турбота.

– Я чув про це.

– То все правда, але що вже поробиш. Є як є.

Ми стояли мовчки, говорити далі не було сенсу, все ж очевидно, що ми помінялися ролями.

– Ти чого прийшов?

– Привітатися.

– Лише привітатися?, – мене така злість охопила, – Чи позловтішатися?

– Чого мені зловтішатися? Я теж сам, жінка там лишилася, діти сюди їхати не хочуть, а я там більше не можу.

Я стояла перед ним і не знала, що відповісти.

– То, може, чаю?

– Може. Але наш, з м’ятою чи чорницями.

– У мене є сушені сунички.

– Чудово…

Спека все ще виснажувала землю, сонце пекло так само немилосердно, але на моєму подвір’ї вже не було тієї гнітючої порожнечі, яка панувала тут роками.