fbpx

Мені зараз сімдесят чотири роки і я з подивом згадую, як то колись на чоловіках дівчата гризлися. На мого Івана було аж три претендентки, а він був наче та ворона невисоким та щуплим

Мені було двадцять вісім, а йому двадцять один рік і видавалося, що я шансів не маю ніяких проти молодших за мене дівчат, але моя мама вирішила закрити очі на пристойність:

– Хто тебе візьме? Й хлопців нема і красою ти в мене не вдалася. Запрошуй Івана на гостину, а я піду до куми, а ти вже сама якось думай.

Гостина вийшла на славу, бо прокинулися ми з Іваном разом під мамин дзенькіт каструль, але Іван не здавався.

Дійшло до того, що я вже з животом ходжу, а він і далі з дівчатами гуляє та не планує до мене переходити жити.

Мама моя знову проявила свою жіночу мудрість:

– Головне, що дитина у нас буде, а як буде хлопчик, то взагалі за щастя. Людей не слухай і роби своє.

Я жила далі і час від часу Іван до мене навідувався, тоді я вирішила теж вчинити мудро.

– Іване, – кажу я йому, – Я тебе на собі женити не хочу, якщо хочеш зі мною жити, то живи, а як знайдеш іншу дівчину до душі, то я тобі й слова не скажу – відпущу до неї.

Іван думав довго, але що тут думати, коли у мене й наварено і напечено, ліжко м’яке і мова приємна? Ніколи я йому зауваги не роблю, а лише прошу помогти з городом та з господаркою.

– Я геть уже не можу, – кажу я йому, – Скоро час підходить, то чи не будеш ти такий ласкавий зробити.

І далі перелічувала, що саме, бо в селі справ просто неміряно.

На світ у нас з’явилася чудова дівчинка і Іван, як її побачив, то прикипів душею.

– Яка вона гарна, – казав він мені, – Чимось на мою маму схожа, очима напевно.

І отак ми почали жити на віру, бо мав він наче свобідну волю, але вже був прив’язаний очима нашої дитини.

За Оленкою на світ з’явився Євген і почав Іван для дітей все старати – і хату перепланував, зробив гойдалки, всюди з собою дітей бере і до друзів не заглядає.

– А що це ти, Іване, та зі старшою живеш? Добре тебе обкрутила, – не раз я таке й на свої вуха чула, що йому казали.

– Чого мене має обкрутити, – відповідав він, – Якщо я жінку та дітей люблю, то я з ними живу.

– А чого ж її заміж не береш, як так тобі добре?

– Вас забув спитати.

Заміж він мені справді не пропонував, хоч ми жили вже разом десять років і прізвища в дітей були його. Я не наполягала, бо думала, що як він це зробить, то буде у нас міцна родина, а як я буду наполягати, то він обернеться та швидко знайде собі іншу.

Ми одружилися лише на двадцятиріччя шлюбу і то він мені те поставив в претензію.

– Як двадцять років, – питає мене він, – І ти мені не кажеш аби я женився?

– Ми ж колись домовилися, – відповідаю йому на те.

– Та я й забув, що ми не одружені!

Діти наполягали на білій сукні, але я з того лише сміялася. Яка біла сукня? Та й Іван в костюм той вліз, що мав один за молодості, а вони про сукню кажуть.

І так на річницю зібралися ми всі, діти і родина, та влаштували подвійне свято – ювілей і шлюб.

Не скажу, що то якийсь рецепт я кому даю, бо кожна жінка робить так, як її душа того бажає. Ми з Іваном і перечилися і сварилися, але шлюб зберегли і досі живемо разом та підтримуємо один одного.

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page