fbpx
Історії з життя
Мій батько зліг задовго до 24 лютого. Оскільки я одна у нього, то й забрала зі столиці до себе  на Харківщину. Якби ж знати, що доведеться пережити, то ми б з родиною до нього б переїхали, але історія моя не про це. Я хочу розповісти про добро. Добро, яке ставить на ноги, окриляє і дає віру

Мій батько зліг задовго до 24 лютого. Оскільки я одна у нього, то й забрала зі столиці до себе  на Харківщину. Якби ж знати, що доведеться пережити, то ми б з родиною до нього б переїхали, але історія моя не про це. Я хочу розповісти про добро. Добро, яке ставить на ноги, окриляє і дає віру.

Я з сім’єю живу, а чи краще сказати вже – жила, у невеличкому містечку, що на Харківщині. Нині, від нього тільки назва на карті лишилась, та старі і немічні, яким нікуди виїхати, але ще до 24 ми жили добре. Мали свої негаразди дрібні, чогось бажали, чогось не мали, але жили собі у Мирі. Як багато в цьому слові – Мир. В ньому ж усе життя, спокій, віра в завтрашній день. У ньому багатство, про яке ми всі навіть не здогадувались, чули від бабусь і дідусів, але не розуміли.

Мій батько лежав, у домі двоє дітей. я працювала і чоловік був на роботі, але коли все це почалось ми залишились без роботи з мінімальними збереженнями які розтанули мов роса на сонці у перші ж дні.

Було не просто важко – нестерпно. Мій тато потребував певних процедур і рятівних для нього прeпаратів із аптеки, але дістати все це було нереально. Я, поки був зв’язок., писала друзям знайомим у всі можливі чати, зі мною люд поділились, але то біло трішки, так трішки, що мало б нам вистачити лиш на тиждень-другий.

Я думала, що це найважче, але потім не стало світла і води. У мене в домі все було від електрики, добре, щ будинок у нас дружний – готували у великому казані під під’їздом.

не буду все це описувати – не зможу. Я хочу розповісти про людей з великої літери. Про них я читала в книгах, але не зустрічала нажаль у житті.

Коли нас нарешті звільнили і з’явився зв’язок. до мене зателефонувала моя колишня співробітниця. З Ольгою ми років тридцять тому працювали разом. Не скажу, що були подругами, але зв’язок вдалось зберегти. Вона так і залишилась у столиці, а я за чоловіком подалась на Харківщину.

Вона не розпитувала, як я і що, а просто сказала, що має знайомих які згодні приїхати і забрати нас із моїм татом до столиці. Я не могла і слова мовити. Це було… Це була Божа допомога, рука що рятувала із безодні.

Вони прибули вже за тиждень. Відвезли нас у квартиру тата в столиці. Коли ми занесли батька і видихнули, подруга підійшла до мене і простягнула конверт. товстий такий конверт. Я отетеріла. не знала що і сказати, почала відмовлятись, але вона сказала, що я повинна взяти. Не заради себе, адже ж у мене на руках тато і двійко дітей.

Сума була суттєвою. Я не очікувала побачити стільки. Сказала, що обов’язково віддам, але вона сказала, що образиться і ніяких грошей їй від мене не потрібно.

— Скажи, – запитала я в неї плачучи, – Чому? Ми ж з тобою по-суті чужі одне одному люди. Тут на машину стане. Чому ти це робиш?

— Тому, що тобі потрібна допомога. Тому що всі ми люди. Тому що у нас одна на всіх вiйна.

Вона не погодилась, аби я назвала її справжнє ім’я, але воно довіку звучатиме у моїх молитвах і в молитвах моїх дітей.

Дарина З.

19,01,2023

Головна картинка ілюстративна.

You cannot copy content of this page