Мій чоловік гуляв, а я дуже старалася цього не помічати

Вдень казала собі, що пора щось робити, вирішити раз і назавжди, щоб зажило, загоїлося і жити далі, але ввечері думала, що десять років ми разом і кому я така, без дітей, потрібна буду? А так он він біля мене та й не так вже й погано живемо, сережки мені купив, на море возив. У кожного є недоліки…

Але одного дня та жінка мені зателефонувала і сказала, що я маю поступитися, бо вона при надії і дитина має мати батька. Я не знала що й казати, я навіть не думала, що там так все серйозно.

Павло пішов, зібрав свої речі і навіть нічого не пояснював. Я думала, що все буде дуже просто, ось сьогодні він пішов і завтра я вже буду щаслива і спокійна. Але такого не було, сльози лилися, все з рук валилося, на роботі була неуважна. Подруги розраджували, але я й сама розуміла, що мені краще без такого чоловіка, але серце робило своє.

– Та скільки вже можна за ним побиватися, – казала мама, – Що такого золотого чоловіка втратила? Давно жіночих парфумів не нюхала? Давно не лікувалася?

А й справді, подумала я про те, чи не залишив мені чоловік сюрприз по собі. І лікар здивовано на мене подивилася, а тоді й каже:

– Вітаю, ви будете мамою через сім місяців.

– Що?

– Так. Сама нічого не розумію.

І ось тут мої сльози й висохли. Я так мріяла про дитину, всі ці роки, але нічого не виходило. А тепер я буду сама ростити маленьке чудо. Стало трохи лячно, але я ж не сама, у мене й мама і тато, вони мені допоможуть.

Мама й тато були дуже раді, вони наполягли на тому, щоб я набиралася сил і звільнилася з роботи.

– Не так того заробітку, а ти себе маєш берегти.

Я переїхала до них і мене оточили турботою і любов’ю. На світ з’явилася прекрасна дівчинка і я не могла натішитися цьому чуду. Хоч материнство і солодке, але я маю про майбутнє дбати, тому я вернулася в місто на свою попередню роботу, а мама мені допомагала з Зорянкою.

Коли ми гуляли в парку з донькою я побачила Павла, він виглядав геть не на щасливу людину. Я не хотіла з ним зустрічатися, хоч час пройшов, але ще мені занило чи самолюбство чи що. Я вхопила доньку за руку і повела в інший бік, але він мене впізнав.

– Ірино. Яка приємна несподіванка, – догнав він нас і пильно подивився на доньку, – твоя чи ти усиновила?

– А тобі що?, – відказала я, – Я для неї мама і все.

– Та нічого, просто… Схожа на тебе… А у мене от син, але він слабує. Купу грошей треба на його лікування, а жінка каже , що те все через мене, що ти нас прокляла і тому так сталося.

– Що за дурниці ти несеш, – обурилася я, – Значить, ти мене взагалі не знаєш, як таке мені приписуєш! Йди собі і більше до мене не говори.

– Та я так не думаю, – почав він.

– Якби не думав, то б мені таке не переказував. Йди!

Хтось винен у тому, що вони обоє сотворили. Як взагалі язик таке повертається мені казати? Бачте, ображені вони на мене! Чуєте? Вони на мене!

Ще хто на кого має ображатися.

– Мамо, а хто це?, – спитала мене донька.

– Це чужий дядько, давній знайомий, – впевнено сказала я.

Ще колись я думала сказати Павлові про доньку, але тепер нізащо. Він не вартий бути її татом. А я ще зустріну чоловіка, який буде любити нас обох. А ми будемо любити його і будемо піклуватися про нього.

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page