Мій чоловік, із яким ми прожили пліч-о-пліч двадцять п’ять років, покинув мене. Просто одного дня зібрав речі й пішов до іншої. До молодої, гарної, енергійної. Вони згодом одружилися, а я залишилася наодинці з тишею нашого дому.
Ми з ним виростили двох чудових дітей, і я завжди думала, що наш шлюб – непохитний. Звісно, у кожного подружжя трапляються суперечки, образи, але ми були разом, ми були командою.
І ось – зрада. Спершу я навіть не могла повірити. Це жарт? Помилка? Але ні, це була правда, яка розібрала мене на шматочки. Діти підтримували, але я ледь дихала, настільки важко те все мені було.
У той момент мені здалося, що світ зник. Я не хотіла нічого чути, тим більше його пояснень. Казала, що ніколи цього не пробачу. Що любові більше немає, що я не маю заради чого жити на цім світі. Він пішов, а я замкнула двері не лише фізично, але й у своєму серці.
Дітям я сказала, що вони дорослі й самі мають вирішувати, чи спілкуватися з батьком. Але вдома його більше не буде. І розмов про нього – теж. Це був мій спосіб впоратися з тим, що відбулось.
Пройшло два роки. За цей час я навчилася жити сама. Фінансово я завжди була незалежною – хороша робота, стабільний дохід. Діти виросли й стали на ноги.
Вони підтримують мене, піклуються. А в особистому житті з’явився друг. Він пропонує одружитися, любить мене, але я не можу відповісти тим же. Ми ходимо в театр, на прогулянки, але мого серця він не підкорив.
Інколи я думаю, що просто не хочу нікого впускати у душу, як колись пустила чоловіка. Бо ту любов я пам’ятаю донині. Любила його всім серцем, вірила кожному слову, була певна в його порядності.
І, можливо, саме через це я не змогла пробачити. Зрада була для мене, як грім серед ясного неба. Я не дала йому можливості пояснити, чому це сталося. Не змогла.
Нещодавно ми зустрілися. Випадково, на вулиці. Спершу я хотіла піти в інший бік, щоб уникнути незручностей, але зупинилася. Щось у його вигляді змусило мене затримати погляд.
Це був зовсім не той чоловік, якого я колись знала. Він був схудлий, виснажений, неголений. Одяг на ньому виглядав дешевим, неначе з чужого плеча. І я відчула не злість, а несподівану хвилю жалю.
Він теж мене побачив. Зупинився, розгубився. Нарешті наважився підійти.
– Іванко? – сказав він.
Ми розговорилися. Спершу трохи напружено, потім спокійніше. Гуляли парком, сиділи на лавці, потім зайшли до найближчого кафе.
Він розповідав про своє життя. Про новий шлюб, про маленького сина, який з’явився, але якого він не відчуває своїм, бо все що йому дороге його справжнє життя залишилося в минулому.
Я слухала й думала: ось він, мій колись такий сильний і впевнений чоловік, тепер стоїть переді мною з порожніми очима. Мене охопила суміш жалю й туги.
Я не сказала йому, що так йому й треба. Не хотіла зловтішатися. Просто відчула, що все в його житті пішло шкереберть. І я не могла знайти у цьому радості.
Коли він попросив дозволу зайти до нашого колишнього дому, я погодилася. Він ходив кімнатами, торкався знайомих йому речей. Його очі повнилися спогадами, а мені стало важко дихати.
Здавалося, що час повернувся назад, у ті дні, коли ми ще були щасливі. Ми сиділи на кухні, пили чай. Він дивився на мене й тихо сказав:
– Я завжди любив тільки тебе. І досі люблю.
Після тієї зустрічі він більше не приходив. І я навіть рада цьому. Я знала, що не могла б дозволити йому повернутися. Там, у його новому житті, є маленька дитина, і це вже не просто справа між двома дорослими.
Але щось у мені змінилося. Я зрозуміла, що більше не тримаю образи. Що пробачила його. І в той же час відчула жаль за втраченими роками. За тим, що ми обидва не зуміли знайти порозуміння тоді, коли це було ще можливо.
Кажуть, що всі помиляються. Людина може спіткнутися, як кінь на чотирьох ногах. Але важливо не лише те, щоб вона зрозуміла свою помилку, а й те, щоб їй дали шанс виправитися. А я тоді не змогла. Я обрала гордість замість любові.
І тепер ми обидва нещасні. Він – у своєму новому житті. Я – у своєму. І навіть та молода жінка, яка стала причиною нашого розриву, навряд чи знайшла те, чого прагла.
Треба вміти прощати. Уміти любити навіть тоді, коли здається, що це не можливо.
А якби я тоді вислухала його? Якби не виставила одразу після новини про зраду? Все було б інакше? Ми були б щасливі обоє?
Головна картинка ілюстративна.
