Принаймні, і через нього у нас були постійні непорозуміння, бо він чомусь вважав, що я маю повторювати всі кулінарні «шедеври» його матері.
З Михайлом ми зустрілися вже зрілими людьми. Він – старий холостяк, а я розлучена жінка з дитиною.
По великому рахунку, не так він і був мені потрібний. Ми рахувалися з зовсім різних прошарків, хоч ніхто з нас не жив в розкошах, але, як виявилося, звичний побут таки дається взнаки.
А тепер про суп. Знаєте на якому супі я виросла? На наваристому курячому бульйоні, щоб смачнюча заправка з цибулькою та морквочкою, декілька картоплин і вся ця золотиста пожива притрушена свіжою зеленню. Згадала – аж слинка закапала.
А ще до цього супу – великий окраєць калача, який щедро намащений аджикою!
Це просто божественний смак! Це руки моєї мами і бабусі, які невтомно трудилися аби вся родина зі смаком поїла.
– Хто добрий до їди, той добрий і до роботи!, – казала моя бабуся і повірте – це щира правда.
Хто буде ложкою перевертати найсмачнішу страву – той так і буде до всього іншого ставитися, робота це чи стосунки.
Готую я смачно, особливо супи, як я вже вище зазначила – з квасолею, зелений з квасом, капусняк, розсольник, з грибами і горохом. Буває, що те, що під рукою було кину – і смачно вийде.
Не питайте. Чого таку ґаздиню покинув чоловік – хай то буде на його совісті.
А мені в тодішні мої тридцять сім вже нічого не хотілося – лиш би це все якнайшвидше скінчилося.
І от я лиш відчухалася та крила розправила, як надніс на мене Бог отого Михайла.
Просто проходу мені не давав, а далі прийшов до мене до хати і все:
– Будемо разом ґаздувати, – каже, – Ти сама і я сам, то якось треба все докупи зліпити.
Та не знаю, що тоді на мене найшло. Подумала – а чого ж ні?
Все ж він кращий за мого попереднього – непитущий, роботящий, з родини великої, де цінують роботу.
Почали ми жити. А я все на кухні кручуся та виварюю, щоб чоловік був ситий та задоволений. Звичайно, що почала я зі своїх коронних супів з аджикою.
Михайло поїв якось те все нехотя і подякував та пішов до роботи. Я такої реакції просто не чекала!
Думаю, пересолила чи недосолила – скуштувала і все в нормі!
Я йому й котлети та пельмені, м’ясо куряче і свине, але реакція на всі мої кулінарні шедеври – жування понад силу і все.
Я такої наруги просто вже не витримувала, бо знаєте, виявилося, що чоловік ні до роботи не такий вже й прудкий, ні до любові.
Аж тут приносить мені на хвості кума, що десь Михайло жалівся, що відколи він зі мною живе, то все його шлунок тисне.
– Таке враження, що в мене тут камінь, – каже Михайло, – Який ні перетравити, ні лишити.
Він ввечері додому, а я до нього:
– То, – кажу, – Ти мені в очі сказати не можеш. В чому то річ? То треба язиком плескати по селу, що я погана кухарка?
– Я такого не казав. Я просто хочу аби ти так готувала, як моя мама.
Якось я себе спинила всіма силами. Думаю, може, дійсно, треба піти та посмакувати і рецепт розпитати?
Скажу, що до його родини я не ходила. Лиш раз на якесь свято і то було це в піст, тому їсти було мало що.
Пішли ми в неділю спеціально до його матері, щоб я досвіду набралася.
Мати заметушилася, мовляв, не знала, що гості будуть і поклала те, що лишилося з учора – суп.
Суп – це надто голосно сказано на ті коричневі помиї, де плавала картопля. Я не перебільшую – коричнева вода і картопля.
Я те навіть пробувати не хотіла, а Михайло просто за обидві щоки та прицмокує. А та дивитися на сина та думає, що він у мене недоїдає!
Відбули ми гостину і Михайло такий весь щасливий йде та повчає, який я маю суп варити аби він у мене жив.
– Е, ні, – кажу я, – Я твої помиї їсти не збираюся.
Отак і скінчилися мої стосунки. І що то було – от в чому питання!
Фото Ярослава Романюка.