А він бачу, аж спину випрямив, очі засвітилися і вже до Марти киває та усміхається, теж мені споріднену душу знайшов. «Та не можна таке чоловікові казати», – й далі за своє Марта, а я тоді її за руку і за двері:
– Рада була бачити, ти заходь, не гордуй.
Вже вирішила, що таке Славкові влаштую, що він довго пам’ятатиме, як очима світити на чужих жінок, аж далі таке сталося, що я вже й сама не знаю, як бути.
Славко з тих чоловіків, що їм нічого не треба, він би ходив в шкільному костюмі, лиш би в нього влазив, спав би на старому дивані та б мився в тазику.
– Я в селі до усього звик, – каже на мої зауваження.
Але саме я зробила з нього людину, повірте, саме завдяки мені він став тим чоловіком. На якого приємно дивитися, в квартиру до якого приємно заходити і є чим помилуватися.
– То ся зроби, – я чула це мільйон разів і якби я не нагадувала так само мільйон разів, то нічого в цій хаті би не робилося.
То, повірте, у мене нерви сталеві, повірте просто, бо я з цим чоловіком двадцять п’ять років прожила і двох дітей виростила не завдяки йому, а всупереч йому. Йому нічого не було треба – ні женитися, ні дітей, лиш би був телевізор, от на що він справді готовий був працювати – щоб купити великий кольоровий телевізор.
І в мудрої жінки це телевізор не купувався доти, доки під нього не було куплено людської тумби на новому паркеті. Отак я жінка.
Аж тут Марта, сердобольна, бо я при ній Славкові сказала як зазвичай:
– Ти чого рот відкриваєш, коли не розумієш про що ми говоримо?
– Галю, так з чоловіком не говорять!, – зробила круглі очі Марта.
З моїм говорять, але поки це Марті поясниш, то навіщо взагалі починати балачку. Дивлюся, а Славко розправив плечі – оце дивина. Я Марту за двері, до хати, а він сумку збирає:
– Ти мене притіняєш і так все життя було. Я йду.
– Куди?
– Туди, де мене зрозуміють.
– Куди?, – мені стало аж цікаво, де це таке місце.
– Ти не зрозумієш.
Потім я дізналася, де те чудове місце і лиш пирхнула, так би й зразу сказав, що до Марти піде. Теж мені, розуміюча.
І живе з нею, з такою ж, як він, скільки їй не даси – все добре, на все вистачить. Ні, я бажаю їм щастя, просто мені дивно, як все виходить.
І стало мені далі так якось, незатишно. Наче й сумки вже тягнути не треба, але за старою звичкою, знову набрала всього в візочок, а колесо й відпало на пів дорозі. Сльози самі покотилися, аж тут перехожий:
– Пані, та що ви плачете? То ж лише колесо відлетіло, шукайте шуруп, а я прикручу.
– Ви?
– А хто – ви?
Я не знала, що й казати, я ж завжди й прикручувала, то ж не перший раз відпадає…
І стало якось так приємно, що не ти сама, а хтось взяв і зробив, а ти можеш лиш віями кліпати та дякувати.
А далі зі мною сталися переміни, які я ніколи не думала, що мають місце – мій характер геть змінився.
Я стала добріша, уявляєте? Коли не треба сто разів нагадувати за дрібничку, то людина на очах добріє. Я цього не знала чи забула – вже й сама не знаю.
Матвій, а так звали того перехожого, зачастив до мене, а далі запросив до себе на дачу, де не дача, а квіточка: все до ладу, всюди порядок, всюди рука господаря. А парничок, то не парничок – то мрія, та ми там наче на курорті – садимо, підживлюємо, збираємо, крутимо, все вкупі і при усмішці. Він мені помагає, а я йому. Я така щаслива, що боюся зурочити і лиш одне думаю – аби це не скінчилося, бо я не знаю, як буду без такого чоловіка далі.
Думаєте, я зможу бути щасливою?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
