Мій чоловік – що хочу, те й кажу

А він бачу, аж спину випрямив, очі засвітилися і вже до Марти киває та усміхається, теж мені споріднену душу знайшов. «Та не можна таке чоловікові казати», – й далі за своє Марта, а я тоді її за руку і за двері:

– Рада була бачити, ти заходь, не гордуй.

Вже вирішила, що таке Славкові влаштую, що він довго пам’ятатиме, як очима світити на чужих жінок, аж далі таке сталося, що я вже й сама не знаю, як бути.

Славко з тих чоловіків, що їм нічого не треба, він би ходив в шкільному костюмі, лиш би в нього влазив, спав би на старому дивані та б мився в тазику.

– Я в селі до усього звик, – каже на мої зауваження.

Але саме я зробила з нього людину, повірте, саме завдяки мені він став тим чоловіком. На якого приємно дивитися, в квартиру до якого приємно заходити і є чим помилуватися.

– То ся зроби, – я чула це мільйон разів і якби я не нагадувала так само мільйон разів, то нічого в цій хаті би не робилося.

То, повірте, у мене нерви сталеві, повірте просто, бо я з цим чоловіком двадцять п’ять років прожила і двох дітей виростила не завдяки йому, а всупереч йому. Йому нічого не було треба – ні женитися, ні дітей, лиш би був телевізор, от на що він справді готовий був працювати – щоб купити великий кольоровий телевізор.

І в мудрої жінки це телевізор не купувався доти, доки під нього не було куплено людської тумби на новому паркеті. Отак я жінка.

Аж тут Марта, сердобольна, бо я при ній Славкові сказала як зазвичай:

– Ти чого рот відкриваєш, коли не розумієш про що ми говоримо?

– Галю, так з чоловіком не говорять!, – зробила круглі очі Марта.

З моїм говорять, але поки це Марті поясниш, то навіщо взагалі починати балачку. Дивлюся, а Славко розправив плечі – оце дивина. Я Марту за двері, до хати, а він сумку збирає:

– Ти мене притіняєш і так все життя було. Я йду.

– Куди?

– Туди, де мене зрозуміють.

– Куди?, – мені стало аж цікаво, де це таке місце.

– Ти не зрозумієш.

Потім я дізналася, де те чудове місце і лиш пирхнула, так би й зразу сказав, що до Марти піде. Теж мені, розуміюча.

І живе з нею, з такою ж, як він, скільки їй не даси – все добре, на все вистачить. Ні, я бажаю їм щастя, просто мені дивно, як все виходить.

І стало мені далі так якось, незатишно. Наче й сумки вже тягнути не треба, але за старою звичкою, знову набрала всього в візочок, а колесо й відпало на пів дорозі. Сльози самі покотилися, аж тут перехожий:

– Пані, та що ви плачете? То ж лише колесо відлетіло, шукайте шуруп, а я прикручу.

– Ви?

– А хто – ви?

Я не знала, що й казати, я ж завжди й прикручувала, то ж не перший раз відпадає…

І стало якось так приємно, що не ти сама, а хтось взяв і зробив, а ти можеш лиш віями кліпати та дякувати.

А далі зі мною сталися переміни, які я ніколи не думала, що мають місце – мій характер геть змінився.

Я стала добріша, уявляєте? Коли не треба сто разів нагадувати за дрібничку, то людина на очах добріє. Я цього не знала чи забула – вже й сама не знаю.

Матвій, а так звали того перехожого, зачастив до мене, а далі запросив до себе на дачу, де не дача, а квіточка: все до ладу, всюди порядок, всюди рука господаря. А парничок, то не парничок – то мрія, та ми там наче на курорті – садимо, підживлюємо, збираємо, крутимо, все вкупі і при усмішці. Він мені помагає, а я йому. Я така щаслива, що боюся зурочити і лиш одне думаю – аби це не скінчилося, бо я не знаю, як буду без такого чоловіка далі.

Думаєте, я зможу бути щасливою?

Фото Ярослав Романюк

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page