Мій чоловік вирішив повернути у наше життя свою маму. я категорично проти, адже те, як у найважчий момент повелась ця жінка, пробачити просто неможливо. “Я простив і ти забудь” – каже мені чоловік. Однак, такого ні простити, ні збути я не зможу ніколи. От послухайте, як було діло.
Ми з Русланом на той час уже добрих вісім років разом жили. Молоді батьки сповнені планів і райдужних сподівань. Ми не були, ні багатими, ні заможними, але мали найголовніше – любов і повагу одне до одного.
Жили ми разом із моєю мамою у нашій двокімнатній квартирці. З кожної зарплатні відкладали гроші на власне житло, але добре розуміли, що такими темпами нам ще добрих двадцять років збирати на свої квадратні метри. Мама нас нікуди не гнала, жили дружно і мирно, раділи першим крокам дітей. Все як у всіх.
Чоловікові батьки не були з нами близькими. Свекруха завжди казала, що дитина то гість у житті і коли виросте – треба відпустити. Вона приходила на свята, раділа, вітала, але от так щоб перейматись за нас, опікуватись, чи запитувати що і як. то цього не було. Вона була мамою, але далекою. Я тому навіть раділа, бо ж добре пам’ятала татову маму і те, як моя мама від неї потерпала.
Справжнє обличчя свекрухи мені відкрилось тоді, як мій чоловік опинився на межі життя. Спеціалісти нічого нам не обіцяли і чесно сказали, що у такому випадку лиш диво врятує мого Руслана. Я тут світу білого від сліз не бачу, а його вона так спокійно каже:
— Треба готуватись. Я зателефоную до подруги, дізнаюсь що і як вона робила. В неї тітка нещодавно у засвіти пішла, нам її досвід буде необхідним скоро.
Чесно, якби не персонал, я не знаю що сталось би. Свекруха ледь втекла, я заборонила їй з’являтись поруч сина. Вона мене послухала одразу, лиш телефонувала до моєї мами і запитувала раз на день, чи вже все.
Чоловіку я все розповіла, як він почав одужувати. Він не те щоби здивувався, адже добре знав свою маму. Однак і для нього то було занадто. На довгі десять років батьки чоловіка зникли із нашого життя.
Ну, а нещодавно не стало тата мого чоловіка. Ми провели його в останню путь і я побачила що свекруха прагне поновити спілкування. Я з нею не розмовляла, а от чоловік втішав і шкодував маму. Знаєте, мені було дивно, як та жінка в очі сину могла дивитись після всього.
Аби чоловік мій став на ноги ми переїхали у хатину моєї бабусі, а квартиру продали. Свекор і свекруха про сина не згадували увесь цей час. Не писали і не цікавились нашим життям.
І от тепер, чоловіку маму шкода і він вирішив, що буде правильно, якщо ми забудемо старі образи і почнемо спілкуватись, як родина.
— Мама геть одна! – каже він мені. Я її єдина дитина. Що було минуло, забудь.
От як, скажіть мені, можна таке забути, або пробачити, хай, навіть, ти син. Тепер вона раптом згадала, що в неї є онуки, хоче з ними побачитись, запрошує нас усіх до себе.
Поставила чоловіку умову, або я, або його мама. Нехай обирає, хто для нього важливіший.
Ну от скажіть, ви б вчинили не так само? Таке можна простити і просто так забути?
Головна картинка ілюстративна.
