Мій чоловік залишив мене і поїхав з міста для того, аби жити з моєю мачухою. Ні, в них не любов. Сказав, що бачте не може залишити її одну після того, як я з нею вчинила.
Почну з того, що моєї мами не стало, коли я пішла у перший клас. Тато у мене був дуже хорошим. Я пам’ятаю, як ми не просто той період з ним переживали. Справа в тому, що вони з мамою сироти і допомоги тату не було звідки чекати. Сам робив зі мною уроки, плів мені косички і купував нову одяганку. Він тримався деякий час, а потім здався: я перестала ходити до школи, все частіше його не було вдома.
Мене забрали, а він і не розумів, що сталось. Пам’ятаю, як того дня будила його, але він не реагував. Відвідував він мене постійно. Інколи, правда, не пускали його, просили прийти, коли світ йому розвидніється і прямо стоятиме на ногах.
А потім у ньому щось змінилось. Кардинально. Приходив виголений, чистий і щоразу з прекрасними подарунками. Мій татко став таким же, як був коли ще живою була мама. Та ж жага до життя, той же вогник щастя в очах. Він мене забрав додому і вже там я зрозуміла причину його змін – нова дружина.
Ту жінку звали Світлана і вона повністю відповідала своєму імені. Весела, добра, вся аж світиться з середини теплом і щирістю. Ну звісно, я її прийняла. Ну а як могла по іншому дитина у вісім років відреагувати.
Тітка Світлана з першого ж дня мене донечкою називати почала ну а я вже через пів року стала казати їй “мама”. Ну а як я повинна була кликати жінку, яка з нами постійно в домі, пере мої речі, готує мені їсти, відводить до школи і читає казки на ніч? Та й мами я дитиною я дуже вже хотіла, бо ж малою ще була.
Так от, Світлана ця з татом заголом прожили тридцять років. Я вже й сама мамою стала і мої діти її бабусею називали. Ми родичались, звісно. Ну а як не родичатись? І дітей я до діда часто возила в гості і на літо залишала у них. Справа в тому, що живуть вони у селі, що під Києвом. Коли я лиш росла, то село було ніби, як від столиці далеко, а зараз у нас уже й перші висотки будують.
Так от, я до чого. Тата мого не рік тому. Провели ми його в останню путь і справили обіди, а потім постало питання спадщини. Справа в тому, що тато зі Світланою ніколи розписаним не був і я за законом єдина спадкоємиця. Скажіть, я що повинна була відмовлятись від свого?
Світлана протягом пів року могла претендувати на спадок, але не стала. Я оформила дім на себе, вона це знала і навіть ні слова не сказала, більше того заявляла, що їй нічого не потрібно і так буде правильно. Чому ж тоді всі так відреагували на новину про те, що я дім на продаж виставляю?
Будинки в тому селі коштують, як добра трикімнатна квартира у столиці. Я все життя біля свекрухи прожила і що, мала б далі все те терпіти, аби Світлана жила в моєму домі? Приїхала і попередила, що вона має протягом тижня звільнити дім, адже потенційні покупці вже й завдаток внесли.
Що тут почалось, прямо концерт по заявкам. Де тих сліз вона скільки набрала? Каже що не очікувала від мене такого, думала, що вік звікує в тому домі, адже вважала мене своєю дитиною.
Чоловік мій, як дізнався, теж чомусь дуже обурювався. Йому, бачте, ніякої квартири і не треба. Ну так, це ж не він зі свекрухою живе так довго, йому не зрозуміти. Коли ж я не піддалась на їхні вмовляння і все ж продала дім, мій Андрій узяв мою мачуху і поїхав з нею в село де купив їй невелику хатинку. Сказав, що мене залишає і житиме в тому селі доти, доки не зробить побут мачухи таким, як вона його заслуговує. Навіть його мама здивована такому вчинку. А я в нову квартиру в’їхала уже розлученою жінкою.
От скажіть мені люди, в чому ж я не права? Хіба хороше ставлення до малої дитини варте трикімнатної квартири у столиці?
Жанна Валеріївна Т.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pexels.
