У кімнаті було чутно лише, як за вікном одноманітно стукає дощ по підвіконню. Світлана натягнула на пальці ніг стару вовняну хустку, яку привезла з дому. Потім сіла на ліжку, спробувала розтерти литки, але пальці швидко втомлювалися, ставали неслухняними. Вона глянула на тумбочку, де лежали три яблука та пластикова склянка з водою. Вода за ніч стала зовсім холодною.

Двері прочинилися без стуку. Зайшла жінка в сірому халаті і почала швидко мити підлогу.

— Чого не спите? Ще ж тільки шоста година, — сказала вона, поправляючи фіранку на вікні. — На вулиці сирість така, що аж у коридорі чути. Вам би ковдру ще одну взяти в каштеляна.

— Та я маю дві, — тихо відповіла Світлана. — Просто звикла рано вставати. У селі в цей час уже коло худоби ходила. А тут сиджу, руки склала, аж ніяково.

— Відпочивайте, поки є можливість, — жінка знизала плечима й пішла далі по коридору, лишаючи двері напіввідчиненими.

Світлана згадала свою кухню, стару плиту, де треба було щоранку палити дровами. Сусідка Надія часто заглядала через паркан, коли бачила дим із комина у червні.

— Світлано, ти знову там у хаті жару наробила? — кричала Надія, тримаючи в руках сапу. — На вулиці ж тепло, нащо ти палиш?

— Мені холодно в ноги, Надю, — відказувала Світлана, виходячи на ґанок. — Старість, мабуть. Поки хата не прогріється, хожу в теплих капцях.

— Яка старість? Ти ж на городі цілими днями, ще й корову встигаєш вигнати на пасовище. Мені б твою силу.

Світлана тоді лише посміхалася. Город у неї справді був чистий, без жодного бур’яну. Картопля посаджена рівними рядками, грядки з цибулею та морквою огороджені дощечками. Вона знала, що крім неї цього ніхто не зробить. Потрібно було постійно мати свіжі овочі, сир та сметану, щоб продати на базарі, а гроші віддати сину, коли той приїде з міста.

Ночі в цьому закладі тягнулися дуже довго. Коли вимикали світло в коридорі, Світлана залишалася сам на сам зі своїми думками. Їй згадувався батько, який працював у сільському млині. Він завжди повертався додому в брудному одязі, припорошений, наче снігом, борошном.

Одного разу, коли Світлані виповнилося двадцять п’ять, батько сів за стіл, довго мовчки витирав лоба рушником, а потім сказав:

— Будеш ти, Світлано, сама вік кукувати. Хіба що знайдеш десь дитину, то будеш мати на старість підмогу.

Світлана тоді сильно образилася, у неї аж сльози виступили на очах, але вона нічого не відповіла. Пішла в комору, сіла на скриню з зерном і довго плакала. Вона знала, що не має такої вроди, як інші дівчата в селі. Обличчя в неї було просте, нічим не примітне, а через постійну роботу на сонці шкіра рано стала сухою та темною.

Увечері вона розказала про це своїй кумі Вірі, коли вони разом сиділи на лавці біля хати.

— Нащо ти його слухаєш? — махала рукою Віра. — Чоловіки в цьому нічого не тямлять. Головне, щоб людина була добра, а краса з роками все одно минає.

— Та яка краса, Віро? — зітхала Світлана. — Роки йдуть, дівчата вже других дітей до школи ведуть, а я все сама. Може, мені справді піти в місто, спитати в тому закладі, де сироти сидять? Може, взяла б когось.

— Своє треба мати, — суворо сказала Віра. — Своє — то зовсім інше. Народи для себе, та й матимеш поміч і втіху. І ні на кого не оглядайся.

Світлана довго думала над цими словами. Але в селі знайти когось було важко, всі чоловіки були або одружені, або значно старші.

Світлана працювала в полі на буряках. Робота була важка, від світанку до вечора доводилося проривати довгі рядки. Додому поверталася, коли вже сонце сідало за ліс.

В один такий день повз проїхав бригадир Степан на своєму старому мотоциклі, щоб перевірити роботу жінок.

— Світлано, ти в нас робітниця хороша, ніколи не підводиш.

Світлана відчула, як їй стало гаряче.

Через дев’ять місяців у Світлани з’явився на світ син.

Степан більше не підходив і навіть на вулиці намагався відвернутися, коли вони зустрічалися біля магазину. Світлана ніколи нічого в нього не просила й нікому не скаржилася.

Коли Андрій пішов до першого класу, Світлана зробила все, щоб він виглядав не гірше за дітей, у яких були батьки.

Вона купила йому новий портфель, синій костюмчик та лаковані черевики. Сусіди дивилися з-за парканів, шушукалися, але в очі нічого не казали.

Світлана взяла ще одну норму буряків у сусідньому колгоспі. Крім того, вона завела другу корову, тримала багато гусей та курей. Щоб усе встигнути, вона спала по чотири години на добу. Кожного четверга зранку вона вантажила бутлі з молоком, банки зі сметаною на тачку і везла на вокзал, щоб їхати на міський базар.

Усе, що вдавалося заробити, вона витрачала на сина. Купувала йому найкращі одяг, іграшки, велосипед. Коли готувала вечерю, завжди клала на тарілку сина найбільші шматки.

— Мамо, а чому ти сама не їси м’яса? — питав малий Андрій, сидячи за столом перед великою мискою супу. — Тут ще є.

— Я не хочу, сину, — казала вона. — Я вже поїла, поки готувала. Ти їж, тобі рости треба, сили набиратися.

Світлана мріяла, щоб син вивчився на інженера, щоб не гнув спину на землі, як вона. Коли Андрій закінчив школу, він завіз документи до технічного інституту в місті. Його прийняли, і Світлана була найщасливішою жінкою в селі. Вона ходила до сусідів і з гордістю розказувала про це.

— Мій Андрій тепер у місті буде, — говорила вона Надії. — На інженера вчиться. Буде в чистому кабінеті сидіти, креслення робити.

Вона працювала ще більше, хоч коліна вже крутило на погоду, а спину ввечері не могла розігнути. Усі гроші до копійки вона відправляла Андрієві в місто.

На другому курсі Андрія виключили з інституту через те, що він не здав три екзамени. Він приїхав додому посеред тижня, з великою сумкою, сів на диван і довго мовчав.

— Як же так, Андрію? — Світлана стояла посеред кімнати, — Я ж і гроші тобі висилала, і передачі щотижня передавала через шофера.

— Там усі викладачі гроші беруть, мамо, — роздратовано відповів син. — Хто не платить, того завалюють. А в мене не було стільки, скільки вони просили.

Світлана повірила. Вона пішла до сусіда Михайла, який колись працював у райцентрі, щоб порадитися.

— Не вір ти всьому, що він каже, Світлано, — сказав Михайло, латаючи старе автомобільне колесо в гаражі. — Мій племінник вчиться в тому ж інституті, нічого вони там не беруть, якщо вчитися. Твій Андрій просто гуляв часто, його бачили в місті з різними компаніями.

— Мій син не такий, — образилася Світлана. — Він чесний хлопчик. Просто часи зараз такі, без грошей ніде правди не знайдеш.

Вона вирішила, що Андрієві треба трохи відпочити. Він прожив у селі до осені, майже не виходив із хати, допомагав мало. Більше лежав на дивані перед телевізором або ходив до знайомих хлопців на інший кінець села. Світлана його не чіпала, думала, що він переживає через невдачу.

Восени Андрій знову поїхав вступати в профтехучилище.

В училищі Андрій провчився рік, але працювати в майстерні не захотів. Приїхав знову по гроші.

— Там платять копійки, мамо, — жалівся він, сидячи на кухні. — Майстер усе собі в кишеню забирає, а нам дає стільки, що навіть на трамвай не вистачає. Я звільнився. Куртку хочу нову купити, бо соромно серед людей ходити. І з дівчиною познайомився, треба ж мати якийсь вигляд.

Світлана пішла до спальні, дістала зі схованки під матрацом останні заощадження, які тримала на чорний день. Грошей було небагато, але вона віддала все.

— Ось, бери, сину. Аби тобі добре було. А з дівчиною — то добре. Може, одружишся, хазяйку в хату приведеш.

Через пів року Андрій справді привіз знайомити Марічку. Дівчина Світлані сподобалася — спокійна, вихована, з простої робочої родини. Батьки Марічки жили в місті, мали маленьку двокімнатну квартиру. Після весілля Андрій переїхав жити до них, але місця там було мало, тому молоді вирішили винайняти окрему кімнату.

Ще через три місяці Андрій приїхав сам, без дружини. Він був дуже знервований, постійно ходив по кімнаті з кутка в куток.

— Мамо, нам треба гроші, — сказав він, зупиняючись біля вікна. — За кімнату платити нічим, господар погрожує виставити речі на вулицю. Ще й дитина скоро буде, Марічці треба краще харчуватися.

— Сину, та в мене ж немає більше, — розвела руками Світлана. — Корову одну я продала, бо вже не маю сили ходити за нею. Пенсія маленька.

— Позич у сусідів, — наполягав Андрій. — Тобі дадуть, тебе всі знають. Мені треба в доларах, бо я тут одну справу знайшов, бізнесом хочу зайнятися. Будемо товар возити з кордону. Швидко піднімемося, я всі борги поверну з відсотками.

Світлана довго вагалася, але пішла до Надії, потім до Михайла. Обійшла пів села, наслухалася неприємних слів, але гроші зібрала і віддала синові.

Той вечір Світлана запам’ятала на все життя. Був кінець листопада, на вулиці йшов мокрий сніг, вітер сильно гудів у комині. Андрій приїхав пізно, десь близько одинадцятої години вечора. Коли він зайшов до хати, Світлана побачила, що в нього трясуться руки, а обличчя зовсім біле.

— Що сталося, Андрію? — злякалася вона, підхоплюючись із ліжка. — На тобі лиця немає. Щось із Марічкою чи з дитиною?

— З ними все нормально, — грубо відповів він, сідаючи на стілець і навіть не знявши мокрого пальта. — Проблема в іншому. Мій бізнес прогорів. Товар на кордоні затримали, гроші пропали. А я позичив велику суму в серйозних людей під відсотки. Вони дізналися, де я живу, приїздили до квартири сватів…

Світлана сіла на лавку біля столу. У неї всередині все захололо.

— То що ж робити, сину? У мене немає таких грошей.

— Треба продавати хату, — швидко сказав Андрій, дивлячись їй прямо в очі. — І город, і все господарство. Іншого виходу немає, мамо. Або хата, або мене не буде.

— А я де буду жити? — тихо спитала вона. — Це ж батьківська хата, я тут народилася. Куди мені йти під зиму?

— Яка різниця де? — крикнув Андрій, стукнувши кулаком по столу. — Хіба ти не розумієш? Поживеш поки що в сусідів або знайдемо тобі якусь кімнатку в селі. Гроші потрібні терміново.

Світлана більше нічого не казала. Вона підійшла до кутка, де стояв старий комод, дістала документи на нерухомість і поклала на стіл.

Наступного дня приїхав чоловік із міста на великій чорній машині. Він швидко оглянув хату, сарай, город, поміряв щось рулеткою. Андрій весь час ходив за ним слідом, заглядав у вічі. Покупець дав суму, яка була значно меншою за справжню вартість, але Андрій погодився одразу.

Світлана зібрала свої речі в дві старі валізи. Вона взяла лише трохи одягу, постільну білизну та старі фотографії. Син забрав усі гроші з рук покупця, навіть не перераховуючи їх при матері.

— Я поїхав, мамо, — сказав Андрій, коли вони вийшли на подвір’я. — Мені треба терміново віддати борг. Я зателефоную через пару днів.

Він сів у рейсовий автобус і поїхав, навіть не озирнувшись на хату. Світлана залишилася стояти біля воріт. Її забрала до себе сусідка Надія.

— Поживеш у моїй літній кухні, Світлано, — сказала вона, беручи її за руку. — Там є диван, грубка. Пропалимо, буде тепло. Твій Андрій зовсім совість втратив, як так можна було вчинити з рідною матір’ю.

Світлана прожила в Надії місяць. Андрій не дзвонив. Його телефон був постійно вимкнений. Від постійних переживань Світлана майже перестала ходити, у неї сильно набрякли ноги, вона не могла навіть підвестися з ліжка без сторонньої допомоги. Надії було важко самотужки доглядати за хворою жінкою. Вона пішла до сільської ради.

— Треба щось вирішувати, — сказала Надія сільському голові. — Світлана сама не підніметься, а в мене своя сім’я, робота. Син її десь пропав, ні чутки ні вістки.

Голова зателефонував у районне управління. Оскільки Світлана залишилася без житла і потребувала стороннього догляду, її оформили до будинку-інтернату для людей похилого віку.

У цьому закладі Світлана жила вже четвертий місяць. Кімната в неї була невелика, на двох осіб, але сусідка майже весь час спала або дивилася в телевізор, який стояв у кінці коридору. Працівники тут були спокійні, тричі на день приносили їжу, раз на тиждень міняли постіль.

Одного разу до неї приїхала Надія з села, привезла кілька пиріжків із капустою та банку варення. Вони сіли на лавці в саду біля будинку.

— Чула я про твого Андрія, — сказала Надія, витираючи хусткою ніс. — Люди казали, що бачили його в місті. Він із Марічкою вже не живе, вона забрала дитину і повернулася до своїх батьків, бо він знову кудись вліз. Але зараз у нього наче справи налагодилися, якусь роботу знайшов.

— А чому ж він мені не дзвонить? — тихо спитала Світлана. — Я ж йому щодня намагаюся набрати, а там каже, що апарат недоступний.

— Хто його знає, Світлано. Може, соромно йому, а може, просто забув. Ти про себе думай, тут хоч догляд є.

Надя поїхала, а Світлана повернулася до своєї кімнати. Вона сіла на ліжко, притиснула до себе вовняну хустку. Їй знову здалося, що вона чує, як на вулиці рипить віз і сусідський хлопчик жене корову на пасовище.

Вона прилягла на подушку і заплющила очі. Їй снилося подвір’я і маленький хлопчик у синьому костюмчику біжить до неї і кричить: «Мамо, мамо!».