— Андрію, скарбниця нашої маленької держави порожня, — я підійшла до чоловіка, коли він переодягався після роботи. Я намагалася говорити максимально жартівливим, легким тоном, з посмішкою на обличчі. — І якщо цього терміново не виправити, у нашому маленькому королівстві настануть смутні часи. Міністр фінансів вимагає термінового поповнення фондів!
Андрій зупинився, повільно застібаючи ґудзики на сорочці, яку я випрасувала. Він обернувся, і в його погляді не було звичної теплоти чи грайливості. Там була дивна, тверда рішучість.
— Міністр фінансів звільняється з посади, Катю, — спокійно промовив він.
Я, м’яко кажучи, сторопіла. Якогось часу мені знадобилося, щоб осмислити його слова.
— Вибач, я не зрозуміла твого гумору. Я просто нагадую, що вже кінець місяця.
— Це не гумор. Я цілком серйозно. Попередній «міністр фінансів» нашої квартири, за шість років перебування на цій посаді, так і не досяг видатних результатів, які б вражали уяву, — він наголосив на цих словах із такою холодною офіційністю, що мені стало по-справжньому моторошно. — Відтепер управління нашим сімейним бюджетом я беру на себе. Я хочу відчувати себе головою сім’ї, а не прохачем.
Я відчула, як у мене перехопило подих. Шість років я рахувала кожну монетку, заощаджувала, відмовляла собі в усьому, шукала найвигідніші пропозиції на ринку.
Шість років на моїх плечах лежала відповідальність за кожен комунальний платіж, за кожен похід до супермаркету, за кожен відкладений до резервного фонду внесок. І після всього цього він називає мої зусилля «невідповідними результатами»?
— Що ти говориш? Я не розумію, — я нарешті знайшла свій голос, і він звучав трохи різко. — Ми ж домовилися! Це було наше спільне рішення!
— Спільне рішення, прийняте шість років тому, може бути переглянуто, — відрізав Андрій, прямуючи до ванної кімнати. — Крапка. Обговоренню не підлягає. Я втомився.
Ця розмова, така коротка і така гостра, стала початком кінця нашої фінансової стабільності, як я відчувала. Але щоб зрозуміти глибину мого занепокоєння, треба повернутися на шість років назад.
Ми з Андрієм одружені вже шість років. З першого дня нашого спільного життя ми дійшли взаємної згоди: грошима в родині розпоряджатимуся я. Це рішення було абсолютно обопільним і виваженим.
Справа в тому, що Андрій завжди заробляв значно більше за мене. Його професія давала великий дохід. Але, незважаючи на це, у питаннях економії, планування бюджету та накопичення він був абсолютним профаном.
— Катю, я не вмію тримати гроші в руках, — зізнався він мені ще до весілля, коли ми планували спільне життя. — Вони ніби випаровуються. Я можу за один день витратити велику суму на якусь абсолютно несуттєву річ, а потім доводиться «затягувати паски». Ти значно відповідальніша в цьому плані. Будь ласка, візьми це на себе. Я просто даватиму тобі те, що заробляю, а ти розподілятимеш.
Я погодилася без вагань. Для мене це була не тяжка ноша, а, швидше, важлива місія. Я відчувала себе відповідальною за наше майбутнє. Я знала, що ми — звичайна родина, без підтримки багатих родичів чи якихось значних зовнішніх джерел допомоги. Усе, що ми маємо, — це результат його праці та мого розумного розподілу.
За шість років нашого життя ми пережили різні фінансові ситуації, які могли б підкосити будь-яку непідготовлену родину.
Був період, коли Андрій раптово втратив роботу. Це сталося несподівано. Він був пригнічений і розгублений.
— Що ми будемо робити, Катю? Це справжня фінансова прірва, — казав він, засмучений. — У мене було все сплановано.
— Ти планував витратити, а я планувала заощадити, — усміхалася я, намагаючись підбадьорити його. — Не хвилюйся. У нас є наш резервний фонд. Він достатній, щоб прожити кілька місяців, доки ти знайдеш щось нове.
І ми пройшли це випробування. Ми обійшлися без паніки, без великих боргів, просто використовуючи мої накопичення. Тоді Андрій сам сказав: «Ти — мій фінансовий ангел-охоронець. Без тебе ми б давно потонули».
Потім був мій декрет. Виплати були мінімальними, ледь вистачало на найнеобхідніше. Навіть коли він уже працював на новій, ще більш прибутковій посаді, наші витрати зросли з появою сина. І знову я, як умілий шкіпер, вела наш корабель між айсбергами цін і потреб.
Я ніколи не робила необдуманих, імпульсивних покупок. Кожну витрату я продумувала. Завжди насамперед я дбала про потреби Андрія, його одяг для роботи, його харчування, наші комунальні платежі.
А після цього — потреби нашого сина. Собі я купувала речі за залишковим принципом, якщо вже залишалося щось “зайве”, і то переважно під час розпродажів.
Я ніколи не скаржилася. Я вважала, що так має бути. Мені здавалося, що моя відданість і мої зусилля цінуються. Я була впевнена, що мій чоловік, знаючи, як нелегко заробляються кошти, ніколи не подумає, що я роблю щось не так.
Минулого місяця Андрій знову отримав свою значну заробітну плату, але не передав її мені, як зазвичай. Я спершу подумала, що він просто забув — робота в нього напружена. Тоді я і вирішила нагадати йому, використавши ту легку, грайливу фразу про «порожню скарбницю».
Його відповідь, така холодна і відсторонена, просто приголомшила мене.
Я вийшла з кімнати, куди він пішов, і стала посеред вітальні, намагаючись зібрати думки.
— «Не досяг видатних результатів»… — прошепотіла я сама до себе. — А хіба стабільність — це не результат? Хіба відсутність боргів — це не результат?
Коли Андрій вийшов, одягнений у випрасуваний костюм, він побачив моє обличчя. Я була напружена і, здається, ледь стримувала емоції.
— Катю, я сказав, це не обговорюється, — повторив він.
— Обговорюється, Андрію! Ти не можеш просто так викинути шість років моєї роботи! Я хочу знати, що змінилося? Чому ти вирішив, що тепер, коли у нас дитина росте, і витрати зростають щодня, ти раптом став фінансовим генієм?
Він сів на диван і жестом запропонував мені сісти поруч. Його тон став м’якшим, але в ньому відчувалася непохитність.
— Послухай. Я знаю, ти старалася. Я це ціную. Але ти надто економна. Нам не потрібні всі ці величезні накопичення. Ти постійно в усьому собі відмовляєш. Ти не купила собі нового одягу, відколи народився син. Ти постійно шукаєш акції на якісь банальні продукти.
— Так, я шукаю! Бо я знаю ціну кожній монетці! — обурилася я. — А ти, наприклад, купив той ігровий пристрій, який коштує як два наших місячні запаси! Ти витрачаєш великі суми на абсолютно непотрібні речі!
— Це мої зароблені кошти! І я втомився їх у тебе просити! — Він підвищив голос. — Коли я хочу собі купити щось для роботи, щось для свого хобі, мені доводиться звітувати перед тобою, як хлопчику! Чому я, чоловік, який приносить додому більшу частину доходу, маю щоразу випрошувати дозвіл на власні витрати?
— Ти нічого не випрошуєш! Ти інформуєш мене про наші витрати! — Я намагалася достукатися до його здорового глузду. — А ти можеш пояснити мені, що ж стало каталізатором цієї раптової «реформи»?
Андрій відвів погляд і зітхнув.
— Я не хочу, щоб мене принижували, Катю.
— Хто тебе принижує? Я?
— Ні, не ти. Хлопці на роботі. Вони постійно глузують. «Андрій, ти купив собі нові черевики? Чи дружина не дозволила?» «Ти знову просиш дозволу, як школяр?». Вони називають мене, я не хочу повторювати це слово. Але ти розумієш. Сказали, що справжній чоловік має сам розпоряджатися заробленими коштами, інакше він не глава сім’ї, а.
Я зрозуміла. Його чоловіче самолюбство було зачеплене. Група колег, які, ймовірно, самі не вміли заощаджувати, переконала його, що фінансова відповідальність — це ознака слабкості.
— То тобі важливіше, що скажуть твої колеги, чи наша фінансова безпека? — запитала я, відчуваючи, як гнів перетворюється на гірке розчарування. — Тобі важливіше їхнє глузування, ніж те, що твій син росте, і нам скоро знадобляться значні кошти на його освіту?
Я намагалася достукатися до нього логікою. Я почала наводити приклади його колишньої безвідповідальності.
— Пам’ятаєш, як три роки тому ти отримав премію? Ти витратив половину тієї великої суми на колекційну модельку автомобіля за два дні! І коли нам потрібна була заміна бойлера, ми змушені були знову залазити в резерв!
— Я змінився, Катю, — твердо відповів він. — Я став дорослішим, відповідальнішим. Я навчився на своїх помилках. Я буду складати таблиці, буду планувати.
— Ти будеш планувати, коли грошей уже не буде! Ти вмієш заробляти, Андрію, але ти абсолютно не вмієш зберігати! Наш син росте дуже швидко! Нам щороку потрібен новий одяг, нові секції, нові книги. На це потрібні значні суми, а не «залишки» після твоїх імпульсивних покупок!
— Я буду враховувати потреби сина! — Він підвівся, явно дратуючись моїм опором. — Але я не хочу, щоб ти перетворювала наше життя на постійний квест із пошуку найдешевшого. Я хочу, щоб ми жили трохи розкішніше, Катю. Я так багато заробляю! Ми можемо дозволити собі більше!
— Ми можемо дозволити собі більше, тому що я заощаджую! А не тому, що ти можеш витратити все за один тиждень! — Я була у розпачі. — Ти можеш витратити всю суму, яку ми відкладали на велику покупку, не дочекавшись наступного місяця, лише тому, що тобі здасться це «чоловічим» вчинком!
Моя мама і навіть свекруха відсторонились. Бачте, вони кажуть, що ми самі повинні розібратись. Але як і з ким розбиратись? Хіба економія це погано, поясніть мені?
Головна картинка ілюстративна.
