fbpx
Історії з життя
Мого тата не стало десять років тому. Не витримавши втрати, практично одразу за ним і мама пішла. Я знаю, що винен у всьому мій дядько. Ми всі так вважаємо, хоч від щиро вірить, що то просто збіг і живе собі спокійно далі

Мого тата не стало десять років тому. Не витримавши втрати, практично одразу за ним і мама пішла. Я знаю, що винен у всьому мій дядько. Ми всі так вважаємо, хоч від щиро вірить, що то просто збіг і живе собі спокійно далі.

Ми живемо в селі. Тато на той час був далекобійником. Заробляв пристойно, адже їздив не тільки по Україні, а й за кордон. Мама була вчителем у школі, але без батька вона довго не витримувала, тому звільнилась і часто їздила з ним у рейси. Вони узагалі у мене і сестри ніколи не асоціювались, як дві різні особистості. Здається, вони і думали однаково.

Мама на вечерю картоплю пече, а тато заходить з оселедцем, і це при тому, що вони не обговорювали, що ми їстимемо. Або тато з рейсу привіз люстру, як сюрприз для мами. Дизайн вельми специфічний, але вона просто ідеально вписується у залу, де мама переклеїла шпалери доки тата не було.

І так у них у всьому. Мама купує нам бантики рожеві, а тато точно з такого ж матеріалу сукні привозить нам на подарунок. Ми настільки звикли до цього, що й не дивувались. Вони для нас завжди були одним цілим.

Того злощасного вечора тато з рейсу повернувся. Дорога була важкою і він дві доби майже не спав. У кого в родині є водій фури, той бачить інколи стан після напруженого рейсу. На тата аж дивитись шкода було. Мама теж тоді з ним їздила, за вечерею і заснула, тато її на руках у ліжко ніс.

Ми з сестрою прибрали зі столу і також пішли спати, а десь через годину почули, як тато кудись збирається.

— Миколу з автостанції заберу і знову у ліжко, – пояснював мамі, – Справа на годинку лишень, а таксі дорого до села. Якщо я не заберу, то він до ранку там сидітиме.

Мама чи не вперше в житті татові всупереч пішла. Просила залишитись вдома і пояснювала, що він з дороги і поспав всього нічого, а на вулиці ожеледь, та й таврія наша, це не той транспорт яким у таку погоду їздити можна.

Тато поцілував маму і поїхав за братом у місто, що за п’ятдесят кілометрів від села. Я досі не можу зрозуміти дядька. Він із заробітків повертався, тож гроші мав. Він знав, яке авто у тата і прекрасно бачив стан дороги, а ще знав, що татко щойно з рейсу. Ну невже ж шкода було йому тих чотириста гривень, а?

Вже через годину з таткового телефону звучав голос невідомого. Чоловік пояснював мамі, яка геть нічого не могла усвідомити, куди саме відвезуть татка і коли ми зможемо його забрати. Від машини нічого не залишилось, втім і тата ми в останню путь проводжали, не відчиняючи…

Дядько Микола провести тата не прийшов. Нічим не допоміг. Люди переказували, що він розповідав плачучи, що такі заходи не любить і не хоче, аби у його пам’яті про брата залишилась така чорна пляма. Себе винним він не вважає і досі.

Мама не змогла довго без тата. Вона була схожою на тінь, що втратила свого господаря. Не маючи ніяких недугів, вона згасла мов свічечка уже через кілька місяців.

Дядько все ж прийшов у наш дім. Але не співчувати і не просити вибачення. У нього мотор у авто застукав і  він точно знав, що необхідні деталі є  у татковому гаражі. Просив ключі. Навіть не дозволу, аби узяти дорогезну деталь, ні. Він просто сказав дати ключі, бо там замкнено.

Не знаю. Можливо з часом і з віком я все осмислю і зумію простити його, але не зараз. Уже я й сама мама і в мене є чоловік, але я часто уявляю наше життя без дзвінка дядька і того прохання. Вчу дітей бути добрими і чуйними, але також вчу знати чітку межу. Інколи допомогти ближньому – собі зашкодити.

Автор Анна Корольова.

Передрук без згоди автора заборонено.

Головна картинка ілюстративна – pexels.

You cannot copy content of this page
facebook