– Марина Ігорівна? Я Оля і кохаю вашого чоловіка, – випалила вона на одному подиху.
Я зітхнула… Чому я маю з цим розбиратися? Треба серйозно поговорити з Іваном.
– І?, – дивлюся я на неї.
– Він каже, що пішов би від вас, але ви його не відпускаєте!
– І?, – питаю далі.
– То відпустіть! Ваш час давно сплив!
– Ми з Іваном однолітки, – засміялася я.
– То й що? У жінки рік за два! То ви вже давно списаний матеріал. Дайте жити іншим в щасті і злагоді.
– Ох, люба моя, хіба ж я проти? Але розумієш, вся справа в тому, що ми так переплели з Іваном родинне й матеріальне, що ніколи з того клубка не виліземо…
– Це не правда! Він каже, що давно б вас покинув, але ви його не пускаєте.
– Ох, Іване, Іване, – сказала я вголос, – Вічно ти не маєш стриму. Он дивіться, до нас ще одна його кохана йде.
І справді, до столика прямувала дівчина з таким самим виразом обличчя, як і в попередньої.
– Я кохаю вашого чоловіка! Ми разом живемо! Він не хоче вам в очі сказати, що ви його маєте відпустити!
Я почала сміятися, а перша дівчина витріщилася на другу і почала запевняти, що це вона одна єдина і неповторна кохана мого чоловіка.
Дівчата не стримувалися ні в словах, ні в діях… Я кивнула охоронцеві і їх довелося вивести з закладу, бо вони перейшли всі межі.
Сказати по совісті – я давно не любила свого чоловіка і тримали нас тільки спільні гроші. Їх було багато, тому я могла його не бачити днями й ночами, відпочивати в іншій частині світу.
Та й чоловік теж платив мені тим же.
Ми були просто дуже продуманими людьми, ті які вважають, що великий капітал має творити великі справи, а не ділити його на частки і порошити. Я більше вболівала за те чи запустимо ми цегельний завод, ніж те, що ці дівчата мене просто переслідують по місту, як не блондинка, то брюнетка запевняють мене, що треба відпустити чоловіка, бо він має от-от на них одружитися.
Я не жалію їх. Якщо ви наважуєтеся залізти в чужу родину, то розраховуйте на те, що вас просто одурять і викинуть.
– Іване, нам треба серйозно поговорити, – зателефонувала я чоловікові.
– Про що?, – спитав він.
– Про твої походеньки, – відказала я.
«І що вони тільки в ньому знаходять», – думала я, коли дивилася, як чоловік заходить до будинку, я б молодою на такого й не глянула… Куди котиться світ?
– Що сталося?, – спитав він.
– По-перше, ти їх розвів надто багато і вони мене просто вишукують по місту аби похвалитися, що ти на них женишся, а, по-друге, зміни пластинку, бо я не хочу більше бачити жодну з них біля себе зі словами «відпустіть чоловіка». Кажи, що хочеш, але я серйозно втомилася.
Чоловік дивився на мене довго, а тоді каже:
– Слухай, а давай повечеряємо разом, як родина? Я теж від них втомився і шукати якісь виправдання. Думав, ти їх краще відшиєш…
– Ну, я готова тебе прикривати в бізнесі, але тут ти вже перегнув палицю.
– Може, я хотів аби ти приревнувала?
– Ого, – кажу я здивовано, – Аж так тобі зле?
– Так, спочатку з ними цікаво, але потім… нічого цікавого… То, що скажеш?
– Добре, вечеря, то вечеря…
Іван йшов і зі спини був все тим же струнким юнаком, який мені закрутив голову сорок років тому…
Може, ми обоє згадаємо, як то було колись, коли ми були родиною, а не бізнес-партнерами?
Фото Ярослава Романюка.
