Молодиця дивилась на мене згори до низу і усім своїм виглядом показувала, хто у домі господиня. Мені аж смішно стало від того, яка ж вона була серйозна і як багато пихи на себе напустила. “От тут ви житимете” – тим часом співала їй моя свекруха – “Ось ці з’їдуть і ви тут будете сім’єю”. Сюрприз на них усіх чекав неабиякий.
Я свого чоловіка на ноги поставила і то не є високими словами. Я у стаціонарі працювала, виходила його. Так шкода мені було молодого хлопця, що ходила за спеціалістами мов гріх за душею, а таки він став на ноги.
Та й Василь мене роздивився і вже наше спілкування перейшло далеко за межі дружніх.
— А підеш за мене? – запитав одного дня лукаво посміхаючись.
— Нарешті дійшло, – сміючись відповіла я, бо ж уже три роки зустрічались.
Пішли знайомитись з його батьками ближче. Ми ж бачились, коли він був у стаціонарі. Тоді вони мене і Ніночкою і донечкою кликали, а тут заходжу і не впізнаю тих облич такі обоє далекі і ніби як зверхні.
— То звідки ти? Сирота? Ох, а на що в житті розраховуєш з такою професією? На чоловіка? На його гроші?
Василь був дуже невдоволений такою поведінкою батьків своїх. Тоді він забрав мене і голосно грюкнувши дверима пішов жити у мою квартиру, яка дісталась мені від держави.
З’явилась у нас донька за три роки і ми зрозуміли, що житло потрібно міняти – розширюватись. Я продала свою квартирку і ми узяли на виплату квартиру і більшу і новішу. Донька тепер мала власну кімнату, чим ми обоє дуже тішились.
А потім у наше життя повернулись мої свекри. Приходили, тримались підкреслено ввічливо. Ніби, як до онучки навідувались, але по-троху стосунки із сином налагоджували. Крига скресла.
— Батькам треба плитку у ванній кімнаті зняти, – біг в суботу зранку чоловік з квартири. – там і заночую, чого кататись туди-сюди.
— Лінолеум у кухні міняємо. – телефонує після роботи, – буду післязавтра вранці, переодягтись треба.
Так він собі із дня в день хату батькам ремонтував і вже майже два місяці вдома був лиш для того, аби щось нове і чисте вдягнути, а потім узагалі з собою торбу речей узяв.
Чи були в мені сумніви? Звідки? Мій чоловік був порядним, добрим і ніколи не давав мені приводу до ревнощів. А ремонт у домі свекрухи і свекра потрібно було зробити давно.
Ну а потім прийшла та делегація: свекруха із Василем і молодицею. Мій чоловік тримав за руку ту пані із таким виглядом ніби отримав виграш у лото.
А та сповнена власної гідності гордо тримала свою голову і дивилась на мене із гори до низу. Свекруха ж стелила цукром і лила медом перед тією Ірен.
— Отут будете жити, як оці – зиркнула на нас із донькою не добре, – з’їдуть звідси.
Зізнаюсь, я спершу розгубилась і ледь не заголосила, але швидко узяла себе в руки, бо й не таке проходила в дитинстві. Зараз смішно згадувати, але тоді де в мене і сил узялось – з квартири вискочили усі втрьох швидко і бігли далеко.
У моїй книзі телефонній купа контактів вдячних пацієнтів, от одному із тих хто нещодавно залишив стіни нашого стаціонару я й зателефонувала.
Пояснила Віктору Олеговичу ситуацію, розповіла усі подробиці, чесно зізналась, що не маю куди іти і що просто не знаю, як мені бути:
— Ніно, про що мова? З вас ні копійки не візьму. Навіть не переймайтесь. Приходьте завтра з усіма документами і повірте, чоловік якщо і отримає, то мізер.
Так і трапилось. Я позичила чималу суму, але віддала Василеві його частку від нашого житла. Виявляється не все було так, як малювала собі свекруха. І сироти можуть за себе постояти.
Гірко було, прикро і неприємно, але я мусила жити далі. Брала підробітки, доня часто у сестринській ночувала, але ми собі раду давали. Жили.
Чоловік колишній п’ять років про мене не згадував, лиш доньці аліменти перераховував. Ну й за те дякую. Мене не чіпали, не смикали і я була тому рада.
А тут коли поверталась із нічної зміни, бачу під під’їздом авто свекрів колишніх стоїть. Думала здалось, але ні, вибігли мені на зустріч обоє.
Такі вже добрі, донечці моїй ведмедя утричі від неї більшого вручили і все співають і витьохкують про те, як скучили і що вона у них одна.
— Доню. – каже раптом мені колишня свекруха. – може чаєм напоїш?
Мало мені хотілось їх гостити, але дитина так солодко тягнула оте “дід і баба” така була щаслива, що ті до неї прийшли, що я не змогла відмовитись і запросила.
— Василя немає, пів року ось. – протягнули сумно свекри новину, – Такі ми були недолугі і нерозумні. Знаєш, як: ростила сина, бачила перед собою його довге життя і щасливе. Думалось, як не ти то інша нам онуків подарує. От і поводились так. А доля он як з нами. Сиротами лишились нікого у світі крім вас і немає.
Приїхали вони мости будувати і стосунки налагоджувати. Просять дозволити з онучкою спілкуватись і не цуратись їх, бо й жити їм немає заради кого.
А я й розгубилась. З одного боку ті люди не добрі, вчинили зі мною не гідно, слід триматись подалі. А з іншого – я сирота, у доньки хоч будуть дід і баба. Хтозна, може й я маму отримаю у свої 30?
Головна картинка ілюстративна.
