fbpx

Море, хвилі – клас! Скупався, під сонечком полежав. День. Два. Нудьга. Люд тут дивний. Всі, як на мене, круті. Ходять з тугими гаманцями, попід ручку з молодицями. Точно чужими. Зі своїми так би не водилися. Ніхто слова до мене не хоче промовити. Ніби в тундрі живу. Ну, думаю, треба тікати звідси. Але як? Дружина на дорогу тільки кишенькові дала. А тут зелених треба. Хіба, автостопом? А що на роботі директор скаже? А тут Варя підходить

Було це у вже далекому 2011, з кумом старий рік ми провели ще вдень. А чого чекати – незабаром Новий стукне.

– Ти хто за гороскопом? – питає кум.

– Ну, Тигр.

– О! З тебе могорич. Настає рік Тигра.

– Ну й що?

– Секрет один розповім. Тільки ти більше нікому. Ясно?

– Поняв.

– Ото в Новорічну ніч, коли бамкне дванадцять, загадай бажання. Три. Але не більше. Все збудеться.

– Мура, – пробурмотів я. – У ці байки не вірю.

– Дарма. Все перевірено на собі. Ось я торік загадав бажання бути здоровим. Жодного разу за рік не кашлянув. «Не куpити» – без жодних стресів кинув. «З жінкою того» – без жодних проблем.

– Ну то й загадуй цього року.

– Е, куме, мій рік Бика минув. Аж через дванадцять років зможу.

Випили і розійшлися.

Цілий вечір думав: «Хоче кум насміятись чи правду каже? Але хто буде знати, загадав я бажання чи ні? Та й що загадати? На пpезидента не потягну. Їздити треба, щось обіцяти. Дeпутатом – не хочу людям брехати. Ну, стану мільйонером. Покладу гроші в банк – пропадуть. Залишу вдома – кpадії прийдуть. Так, кум казав, золоте правило – його не купити. Палити він кинув – треба собі загадати, а то жінка додовбує. Ну, й грошенят трохи треба».

Дружина на стіл накриває, а я лежу, телевізор дивлюся, чекаю, коли бамкне. І тут: бам-бам. Я очі заплющив, загадую бути здоpовим, а голос десь ніби з Всесвіту: «Прийнято». Не куpити – «Прийнято».

– Вставай, старий, Новий рік зустрічати.

«От клята. Не дасть третє бажання загадати. Хоч би на місяць десь на море втекти. Ось із такою красунею, котра у телевізорі бентежить уяву». – «Прийнято».

– Ой, ой, ой! Та не те я подумав.

Та було пізно. Бажання скінчились. «І навіщо я так подумав? – тяготила думка. – Жінка в мене хороша. Все життя готує, прибирає, піклується про мене. Ну, на язик гостра, та де ти знайдеш таку, щоб мовчала? Хіба, німу».

Повечеряли. Лягли. По телевізору: «Море, море…»

Прийшов я на роботу. До мене: «Тебе директор чекає. Всіх на ноги підняв».

– Якого дідька? Гріхів не маю. Ну, випили з кумом вчора. Невже доклали?

Заходжу, а він:

– Тарасе Григоровичу, Ви б не хотіли відпочити?

– Не зрозумів. Я не втомився, – відповідаю, а сам думаю: «На пенсію хочуть сплавити».

– Та ні, путівка в нас «горить». Ніхто їхати не бажає. А ви за 30 років жодного разу не були.

– А мені й тут добре.

– Я розумію. Але путівка «горить». А фірмі платити треба. Виручайте. Повернетеся – відпустка, компенсація.

Приходжу додому і до дружини:

– Їду за кордон на море відпочивати. Ось путівка. Безкоштовна.

– Ну то і їдь. Хоч душа відпочине.

Швидко зібрався і вже за кілька годин був на морі.

Море, хвилі – клас! Скупався, під сонечком полежав. День. Два. Нудьга. Люд тут дивний. Всі, як на мене, круті. Ходять з тугими гаманцями, попід ручку з молодицями. Точно чужими. Зі своїми так би не водилися. Ніхто слова до мене не хоче промовити. Ніби в тундрі живу. Ну, думаю, треба тікати звідси. Але як? Дружина на дорогу тільки кишенькові дала. А тут зелених треба. Хіба, автостопом? А що на роботі директор скаже?
Сиджу, нудьгую.

А тут Варя підходить.

– Земляк? – питає.

– А ти звідки знаєш?

– Я тут усіх і про всіх знаю. Працюю тут. Мужик ти нічого. Що вмієш робити?

– Сантехнік я шостого розряду.

– Та ти що! Золотий чоловік. В нас із цим знаєш, які проблеми? Будеш мати «бабки». Ось один такий, як ти, спец був минулого року. Два тури відбув. Додому не хотів їхати. Дружина забрала. Ой, цирк був! Пішли, там унітаз зламався. Сама не впораюся.

Життя на весну повернуло. Варя приходила о шостій. Ділова жінка.

– Ти молоток. Не з порожніми кишенями додому поїдеш, тільки на тих кралечок не задивляйся. В них свій бізнес. Пропадеш. Якщо щось, я є.

Робочий день був важким. Приліг, аж стукіт у двері. «Варя», – подумав.

Відчиняю. Стоїть у халаті краля-молодиця.

– Вибачте. Ви, я чула, сантехнік? А в мене кран протікає. Ну ніяк не можу заснути. Я сусідка Ваша. Заплачу.

– Ну, це без проблем.

За інструмент – і вперед. П’ять хвилин роботи.

– Все, – виходжу з ванни.

О, Боже, вона в одному купaльнику! Афродіта!

– В мене ще й кондиціонер барахлить. Може, глянете?

А мене то в жар, то в холод кидає. До кондиціонера, а він – вимкнутий.

– Ну, я піду.

– Куди ти, милий? А розрахунок? Я слова дотримуюся, – oбiйняла мене тонкими пальцями, до мене горнеться.

– Ні, ні, ні! У мене дружина!

– Дурненький. А в мене чоловік. Але ж ми на курорті…

А голос десь далеко з Всесвіту: «Це твоє бажання. Випий його до дна».

П’ю.

Таке задoвoлення, ніби перша шлюбна нiч.

– Ей, чоловіче, що ти робиш? Диван розломиш! Подушку цілуєш, щось бурмочеш. Ти, що, перебрав, чи, може, бiла гарячка?

Читайте також: – Ой лишенько! – сплеснула долонями й зашарілася. – Це Дем’ян-лісник. Якщо він застане тут вас, та ще й без штaнів – буде біда! Хутенько ховайтеся на печі і сидіть там нишком, доки я його не спроваджу з хати! – легенькими штурханами в спину примусила мене вилізти на піч, здерла із жердки мої штaни, закинула їх услід і затулила лаз ширмою

Розплющую очі. А по телевізору у «Блакитному вогнику» всі святкують, п’ють шaмпaнське і вигукують: «З Новим роком!»

Автор – Василь МОЙПАНЮК.

За матеріалами – “Українське Слово”.

Фото ілюстративне.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page