Ми з Ольгою ворогували з самого дитинства – в кого іграшка краща та бант вищий, хто краще вчиться та гарніше вірші розказує. Такі дитячі образи переросли й в сварки в компаніях, далі пішло відбивання хлопців одна в одної.
Коли ми нарешті вийшли заміж, то вже почалися на наших дітях, бо малі сваряться і завтра миряться, а ми аж посиніли.
Нічого між нами не змінила і вiйна – так само одна одну задираємо та пліткуємо і в очі і поза очі. Якось я кілька тижнів Ольгу не бачила, то дуже тішилася тому.
– Нарешті, вуха мої відпочинуть від її голосу та вереску, – казала я подругам.
Але йшов день за днем і Ольга з’явилася на вулиці і така, як не в собі – мовчазна і на хату мою не дивиться. Захворіла чи що?
Якось знову вийшли ми на бесіду з подругами і там я дізналася, що забрали Максима в вiйсько.
– А ти не знала? Ще минулого місяця дали повіcтку і він медкомісію обходив, то вона й притихла, – казали дівчата.
Як би я не любила Ольги, але ж не по собі. Максима я знала, але щось таке про нього сказати? Точно святий, раз таку видру витримує.
Але тривожно, бо ж то вiйна, а у них двоє дітей. Він не перший з села, але ж просто так близько та вiйна ще до мене не підбиралася.
Почали збирати гроші на наших хлопців, бо треба і теплoвізори і коптери, машину ще треба… Та всього треба.
Прийшли й до на з зошитом, то я й даю, як усі, аж тут моя старша Алла приносить свою шкатулку, що збирає собі гроші і всю віддає.
– Доню,- кажу, – мама дала вже на вiйсько.
– Мамо, я хочу аби в Насті був тато…
Мені задерло в горлі…
Моя донечка ніби мені відкрила очі, що то не нестерпна Ольга, а чиясь мама, а Максим – то тато, якого дуже люблять і чекають додому.
