Моя мама не могла спілкуватись зі своєю свекрухою, моєю бабусею зовсім. Бабуся людина з важким характером і зверхнім ставленням до оточуючих. Зі своїм сином, моїм татом, вона також не спілкувалась, тож я була єдиною людиною, що приходила до неї, коли вона злягла. Хто ж знав, що так усе повернеться.
Я приходила до бабусі щоденно перед і після роботи. Прибирала, мила, годувала. Я носила їй гостинці і купувала продукти, я бігала до аптеки і викликала спеціалістів. Просто всі інші її діти жили далеко, тож доводилося мені все те робити. Щоб ви розуміли, бабуся жила за 5 кілометрів від нашого села і весь шлях я долала на велосипеді.
Незважаючи на мою допомогу, я завжди вислуховувала претензії від бабусі. Вона була незадоволена сьогодні, що я прийшла занадто рано, а на завтра. коли я в той же час прийшла, то виявилось, що я з’явилась запізно. Суп не смачний, котлета не така, а борщ так не готують. У хаті то надто чисто, то надто брудно, то жарко. то холодно. Сонце світить, або не світить яскраво…
Дядьки мої їй нічим не допомагали, хоча вона все одно їх ставила вище за нашу сім’ю. Я їх бачила лише тоді, коли бабуся була молодшою і здоровішою. Нині. вони телефоном лиш із нею спілкувались і все.
Уявіть моє щире здивування, коли тиждень тому я у домі бабусі побачила свої дядьків. мене вони про свій приїзд ге попередили, тож коли я поріг переступила почалась дуже неприємно сцена:
— Ану покажи, що ти там привезла мамі нашій? Чим годуватимеш свою бабусю? Чому таке гаряче, а макарони, чому холодні. Яйця варені чого не в круту. а хліб чорний мама ніколи не полюбляла, що це таке? А чого у сараї павутиння. а в кухні літній миші порили підлогу? Де алюмінієвий тазик що був біля літньої кухні і дідові медалі в шафі лежали. Куди поділось? А чого підлога під ліжком у залі не мита, ти що не могла відсунути?
Я того слухати не стала а просто сіла на свого “коня” і поїхала на роботу. Не спитати, за що я той хліб придбала, чи скільки заплатила за пачку отого, що бабусю рятує в аптеці і одразу з порогу їм усе не так? най самі ради дають бабці а з мене досить.
Минув тиждень і мені зателефонував геть незнайомий номер:
— Що ти собі думаєш? – почула в трубці. – Ти вже три дні у бабусі не була, сусідка мусить ходити. Покидай усе зараз же їдь туди. Як так? Ти чого покинула її. Чого чужі люди туди ходять?
Я мало не виронила із рук апарат. Дядько, то ж мій дядько, який ще тиждень тому розповідав, що скрізь усе не так, мені телефонує і запитує чому я й досі не у бабусі? Ото в сірка очей набрався.
Я заявила що ніколи більше порогу того дому не переступлю і що віднині – його мама, то лиш його клопіт. я й так пів року тягла усе на собі. Дядько трубку кинув.
Вчора приїздив староста села аби вирішити питання із тим, як бути з бабусею. Виявилось, що ніяких дій окрім критики і повчань мої дядьки так і зробили – бабуся досі одна. І що цікаво, приїхали ні до тата з мамою ні до дядьків, а до мене: “що будемо далі робити?”.
Мені шкода літню людину дуже, але й такого ставлення терпіти я теж наміру не маю. Медалі, тазик? Серйозно?
Сказала, що у бабусі є троє дітей, а я у тій пісочниці зайва.
Ходжу, совість спокою не дає, але розумію, що з такими людьми краще й не зв’язуватись. хіба ні?
Тетяна П.
Головна картинка ілюстративна.
16,03,2023
