– Моя мама пішла на Небо. Я теж хочу туди. Тітонько, ви не знаєте, який тролейбус їде на Небо? Джерело
Тролейбус їхав своїм звичайним маршрутом. Люди виходили і заходили. До кінцевих зупинок у салоні залишалися дві жінки і маленький, бідно-одягнений хлопчик з великими, сумними очима. Одна із жінок вийшла на передостанній зупинці. Кондуктор, думаючи, що хлопчик їде разом з нею, гукнула:
– Жінко, ви забули свою дитину!
– Цю? Такий не може бути моїм сином, – гидливо відповіла та.
– Ти чий, хлопчику? Можливо, ти загубився? – Співчутливо запитала кондуктор.
– Я? Я нічий. І їду сам.
– Діти не можуть бути нічиїми. Де твоя мама? Ти заблукав?
– Моя мама пішла на Небо. Я теж хочу туди. Тітко, ви не знаєте, який тролейбус їде на Небо?
– Любий, немає такого маршруту. І дістатися туди нелегко.
– Але я так хочу побачити свою маму. Невже ніяк не можна дістатися Неба?
Тут інша, більш молодша жінка, підійшла до хлопчика, обійняла його і ніжно приΤиснула до грyдей.
– Як тебе звуть, синочку?
– Взагалі-то я – Дмитрик. Але тепер мене називають 57.
– ?
– Я живу в притyлку. Нас там дуже багато. І ні в кого немає мами. Вихователька не може всіх запам’ятати і називає нас по номерах.
– Важко тобі?
– Мене ніхто не любить. Мама завжди мене цілувала. Вона читала мені казки на ніч і співала колискову. А ще ми разом молилися. Я так хочу побачити маму. Вона пішла і більше не повернулася. A ти була на Небі?
– Доки ні, мій любий. Але я знаю, як туди потрапити. Самому тобі дороги не знайти. Хочеш, я візьму тебе до себе? Ми житимемо разом і чекатимемо Христа. Він зможе привести нас на Небо, де живе тепер твоя мама.
Очі хлопчика засяяли надією. Він приΤиснувся до доброї жінки, як колись до мами, а та ніжно гладила його по голові і ласкаво посміхалася.
На кінцевій зупинці вони вийшли. Кондуктор з водієм довго дивилися їм услід. Хтось із них сказав:
– На нашому маршруті зупинка “Небо” не відмічена. Але все-таки, мені здається, вона є на цій лінії.
