Моя мама почала дуже дивно поводитись – вдає, що її вдома немає коли вона мені конче потрібна. Я ж поруч живу, чую, як вона по квартирі ходить, як кавомолка щойно працювала, але як тільки я у двері дзвоню – тиша. Мені дуже прикро розуміти, що рідна мама здатна на таке.
Мені несказанно пощастило, адже одразу по приїзді у столицю я знайшла роботу за професією одразу ж. Більше того, моя зарплатня навіть більша, ніж я у містечку своєму отримувала до переїзду вимушеного.
Спочатку довелося жити з мамою моєю кілька місяців у режимі затягнутих поясів. Усяке траплялося за цей час, але я намагалася мовчати, бо розуміла, що не я господиня в цьому будинку. Після того. як я отримала перші дві зарплатні, ми з чоловіком почали шукати варіанти оренди квартири.
Винайняли квартиру спеціально по сусідству з мамою, аби вона нас іноді із онуком виручала. Нашому сину лиш три виповнилось, я одразу по приїзді в садок його влаштувала. думала, мама його водитиме і забиратиме, а може залишатиметься із ним, якщо той занедужає.
Спочатку воно так і було. Я зранку заскакувала, іноді ще із сонним сином на руках. Снідала швиденько, адже в мами завше щось смачне є в холодильнику, залишала малого і речі і летіла на роботу. Після роботи ми з чоловіком заходили за малим, вечеряли і йшли додому. Я була несказанно рада, що нам так пощастило, адже не у всіх так склалось.
Та мама моя швидко вмила руки. Одного дня вона мені сказала, що виморилась від усього цього і що її дім не прохідний двір. Мовляв, вийшла заміж, працюю то сама повинна вміти свою сім’ю обходити, а не її здоров’ям і гаманцем.
Я послухала покивала головою, а наступного дня знову дзвонила у мамині двері була впевнена, що вона не зможе нам відмовити і побачивши онука вона забуде про свої учорашні слова. Вона ж знала, що я більше ні на кого покластись не можу.
Однак, уявіть моє здивування коли мама не відчинила. Тримаю на руках дитину сонну, якій через сорок хвилин у садку бути у самої в животі марші грають, а мама нам не відчиняє. Прошу її не влаштовувати виставу, кажу що запізнююсь, але мама так і не відчинила дверей. Я тоді стала у швидку дзвонити, мовляв людині зле, щойно ходила по квартирі, а тепер стукаю, а там тиша і ніхто не підходить. Тут мама відчинила і сказала, що виручить, але сьогодні в останнє. Навіть, сніданку мені не запропонувала. я так і поїхала голодною.
Ввечері я як завжди з подругами у кафе сиділа після роботи, аж тут із садочку дзвінок:
— Пів на шосту, а вашого сина ще досі не забрали, коли ви будете?
Я здивувалась. адже мама його ще до п’ятої забирала. Їй телефоную. а вона каже, що не піде нікуди, бо в неї свої справи є. Уявляєте?
Тепер мама нам двері узагалі відчиняти не бажає. Щойно чула, що вона каву молола. іду до неї, хочу дещо попросити, а вона вдає, ніби квартира порожня. У шістдесят сім років такий цирк влаштовує.
Уже місяць у нас такі ігри. Не повірите,. але я з дверима вже розмовляти навчилась. Інколи вона може навіть відкрити і на порозі мене вислухавши, двері зачинити.
Ну як так? Адже вона ж бачить яка у нас ситуація. Знає, що нас потрібно виручати, проте не йде на зустріч. Мені не зрозуміла така її поведінка. Скажіть, як можна зачаїтись знаючи, що там, за дверима твоя дитина і їй поміч потрібна?
Рита З.
01,03,2023
Головна картинка ілюстративна.
