Пригадую, як ми якось йшли з нею з садочка, а на зустріч якась жінка, сіра, як і усі ми, а мама, аж засяяла:
– Доброго вечора, Марто Василівно, вже додому?
– Так, то твоя донька.
– Так, Віто, привітайся з тітонькою!
І вона так на мене подивилася, наче їй з очей іскри йшли і я прошепотіла «Добрий день».
– Добрий вечір, Віто, вона у мене ще така маленька, – знову заусміхалася мама.
А ввечері влаштувала татові добряче, казала, що його діти її перед керівництвом соромлять.
– Якби хоч в мене розумом вдалися, такі ні – все в тебе! Що вона тепер про мене подумає?
У нас не було днів народження, бо торт було дістати дуже важко, а самій спекти мама не хотіла, казала, що й так на роботі втомлюється, щоб ще день витрачати на це. Приходили дідуся і бабусі, мама робила кілька салатів, варила картоплю до котлет, олів’є і шубу. Бурчала, що вся зарплата пішла на застілля, що вона не має в чому в люди вийти, всі сукні старі, а все йде на нас, бо не встигає вона продуктів накупити, як він порожній.
– Пів життя в чергах через вас!
Коли ми стали більші, то мама оцінила нашу наявність, бо ми могли стояти в кількох чергах за раз…
На трудовому навчанні я вирішила зробити мамі подарунок, то був нашитий з різних кольорових тканин букет квітів, такі неможливо було дістати взимку на татову зарплату, так казала мама.
Коли вона прийшла в квартиру, то ми з сестрою кинулися до неї:
– Мамо, з днем народження!, – і простягли їй наші подарунки: я квітку полотняну, а сестра малюнок.
– Господи! Знову все взуття під ногами і брудне! Хто це буде мити, знову я? Оце так подарунок ви мені зробили, дякую!
Тато сказав їй, що могла б і привітнішою бути в такий день.
– Мені сорок років, яка радість, коли я з вами в цій бідності?
Наші подарунки опинилися у смітнику і їй було байдуже, що ми це побачили.
Тато нас любив, я просто певна, що він жив з нею лише через нас, вивчив нас та видав заміж.
Він найкращий дідусь нашим дітям, мама ж не хоче з ними няньчитися, каже, що вона хоче спокою.
Я не святкую з нею дні народження, спочатку ще святкувала, думала, що вона якось зміниться, адже в магазинах все було, тато краще заробляв, ми могли собі дозволити і в ресторані відпочити. Якось я їй подарувала гарну сукню, тоді ще не було гуманітарок, тому мені її привезла подруга з-за кордону, я думала, що мамі вона пасуватиме, синя, під її очі.
– Навіщо мені це?, – закотила мама очі, – як я була молода, то мені потрібні були такі сукні, а тепер мені нащо? Аби в шафі місце займала? Так, ти завжди вміла подарунки вибирати…
Якось я спитала тата, чому він і досі з нею, адже вона й святого з себе виведе.
– Я вже звик, та й не хочу більше нікого шукати, надіятися, а як ще гірша буде, що тоді?
– Тату, а як краща?
– Не знаю, доню, вже пізно для всього. У мене ви є і онуки, що мені ще треба? Та й мама ваша смачно готує, а це великий плюс.
І от я й думаю, що якби тато тоді від неї пішов і забрав нас з собою, то він би зробив послугу всім нам. Бо часи бувають різні, але бути людиною треба завжди. А ви як гадаєте, часи такі були?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
