Моя мама вирішила зробити заповіт “по совісті”, виправити багаторічну несправедливість і відійти у кращий світ із чистим сумлінням. От тільки я залишусь без нічого, але вона “нічого не може вдіяти”.
Уже сім років доглядаю свою немічну матір. Мусила із великого міста переїхати до неї в село, залишивши родину. Мама ніяк не хотіла в нашу квартиру на сьомому поверсі. У свої 80 хлипала і казала, що там віддасть Богу душу уже за три дні.
Ну скажіть, яка донька такі слова витримає? Мусила роботу улюблену залишати і їхати до неї в село. Діти саме скінчили навчання, донька заміж вийшла, син поїхав за кордон.
— Не залишай мене одного, – просив чоловік.
Я не розуміла, як то – одного? У нього була робота, покидати яку було б помилкою великою. Та й навідуватись до мене міг щовихідних. Виїжджав у місто із повною машиною наїдків усіляких, перше друге і третє на сніданок обід і вечерю на цілий тиждень. Що ще треба?
Але, вже на третій рік Валерій мій приїхав і сказав, що так тривати не може довго. Попросив обрати, або він, або мама. Мені не зрозумілі були такі його слова. Трішки зайвого хапнула, вийшла із себе, розходилась. Жалілась на те, як він мене не цінує і не розуміє. Поїхав він тоді і вже більше не повернувся.
Мені здавалось, що у 60 мій чоловік лиш мій і вже якось от так ми собі удвох до останніх днів. Наївна. Знайшлась на моє місце інша. Молодша і поруч завжди була. Розлучились ми і квартиру навпіл поділили.
Я ж біля мами жила. Свою частку грошей між дітьми розділила: сину і доньці усе до гривні віддала. А нащо? Я собі думала, що от так в селі собі і буду. Мама мала пенсію, я поштаркою планувала доробити до власної. Життя мені було розписано і розплановано. А от дітям гроші не зайві, правда ж?
Та от, знаєте, Не запитала я тоді у рідної матері, які вона плани має на майбутнє? А мама моя вирішила виправити багаторічну несправедливість і зробила це за моєю спиною.
Бачте, дім у якому мама із татом прожили скільки років побудував свого часу мій дід. Гарна хата, він був головою колгоспу, то зробили все на віки. Досі стоїть і стояти буде.
Діда не стало і бабуся жила із старшою донькою – тіткою Оленою. Коли тітки не стало, а пішла вона у засвіти дуже рано, то біля бабусі моя сестра двоюрідна жила. Фактично, бабуся ї виростила і Оля її догледіла.
Та от, Оля вийшла заміж аж у 32 і бабуся її відпустила. Тобто, сама домовилась із сусідкою, аби та її гляділа, а Оля мала б їхати в місто до чоловіка. Бабуся дуже переймалась за її життя.
Саме тоді мама із татом і переїхали до бабусі залишивши свою маленьку квартирку у місті мені. Тож останній рік життя бабуся була при моїй мамі. Саме їм вона ту хату і залишила, бо ж вважала це справедливим: Оля мала чоловіка, сім’ю і дім далеко, я вже теж заміжня, лиш у батьків ніби, як свого житла не було.
Бабусі не стало, а батьки ще довго чули від людей про те, що в сироти забрано спадок. Мовляв, Оля була біля бабусі довгі роки, а мої батьки мали б вчинити справедливо і їй віддати той дім.
Олин чоловік приїздив, намагався із батьками моїми поговорити, але яка розмова? Та й ким він був? Батьки залишились у тому домі.
Ну а тепер, мама моя вирішила піти на той світ із чистою совістю і повернути будинок “законній” власниці. Написала заповіт у якому свій дім, де я її доглядаю сьомий рік як, Ользі. Мама переймається про совість, забувши про рідну дитину.
І от тепер я залишаюсь без даху над головою, як раптом що із мамою. Донька має квартиру не велику, туди мені піти нікуди, бо ж двоє діток і сваха там мешкає. Син за кордоном не одружений, проживає там, де навчається.
Маю подругу яка вже багато років на заробітках, кличе мене в Італію, каже, що я встигну ще заробити хоч на хату в селі. Та я б і поїхала, але ж мама.
Ну от як мені бути, скажіть? Голова мені сива, а як зарадити не знаю?
Головна картинка ілюстративна.
