Відколи себе пам’ятаю, то у мами й тата одна мова про Аню: Аня йде поступати, Ані треба роботу шукати, Аня виграла Грін-карту і ані треба грошей, Ані там погано, Аня не телефонує, Аня, Аня, Аня…
А вона очима кліпає – чиста тобі великомучениця.
Ой, хлопець з яким вона їхала і який був її формальним чоловіком, лишив її на саму себе, а вона без грошей…
Ой, вона тяжко працює, бо без знання мови тут можна лише посуд мити…
Ой, як їй тяжко в чужій країні – передайте гроші.
То чого ти там сидиш, як тобі там тяжко?
Далі, слава богу, вона й мову вивчила і роботу кращу знайшла, знімала квартиру і вже мала машину. Для нас в селі це був неймовірний успіх, бо на машину треба було добре заробити.
А далі вона знаєте що видумала? Каже, що за умовами Грін-карти, вона не може приїздити до нас, тому мама має їхати в сусідні країни і там бачитися з нею. І що ви думаєте – мама на крилах летіла, то в Варшаву, то в Петербург, то в Мінськ. І все ж не з порожніми руками, бо ані там важко!
А Аня наплете з три короба, як вона за домом сумує, то мама останнє готова віддати.
Звичайно, мені муляло, що я працюю на престижній роботі вчителя і не маю тих статків, що вона миючи посуд, але я при тому не стогну, як мені важко.
І от за тими розмовами про Аню і думками про Аню, батьки ледве звертали на мене увагу – як я вчуся, якого хлопця маю, коли заміж вийду.
– Ти коло нас, з тобою все буде добре, а от Аня, – далі я вже не слухала ті виправдання.
Звичайно, що я могла б привертати теж увагу невдалим шлюбом чи ще чимось. Але я просто махнула на них рукою – хай собі мастять тою Анею голову.
Добре, що мені попався хороший чоловік, от за що дійсно дякую Богові, бо хоч одна людина мене дійсно любить.
Жили ми з батьками моїми, але ті, мені здається, й не дуже й вникали у наші стосунки, а жили від дзвінка Ані до дзвінка.
Хоч онуками втішилися – і за те їм дяка.
Коли вже почався розвиток інтернету, то ми мало не перші провели його до себе і батьки вже мали змогу бачити свою любу Аню. Але та якось не дуже часто й телефонувала – раз в тиждень і то, коли вона не стомлена з роботи. Але батькам не заважала ця кротка розмова потім тижнями обговорювати, як вона виглядала, в що була одягнена, яка картина висіла на стіні…
Після 24 лютого мені лицемірство сестри тільки підтвердилося, але от для батьків стало сюрпризом.
Десь 26 вона нам зателефонувала, така вся стривожена, заплакана:
– Я як за вас переживаю, буду дзвонити щодня, я за вас молюся…
– Аню, – кажу я, – Може ти моїх дітей приймеш в себе, бо вони планують їхати в Америку, але мені було б спокійніше, якби я знала, що вони з тобою.
– Ой, я ніяк не можу, – почала вона, – У мене невелика квартира і чоловік, тому я не зможу їх тут прийняти. Звичайно, на день чи два – то так, але не на більше.
Отак. Сестра називається.
І тоді я вже батькам і висказала за всі роки, що вони мені тою Анею мозок проїдали:
– Отака вона мені сестра, то хай буде. Але вас до себе не взяти і навіть не запропонувати? Чи ви одну свиню продали аби їй гроші вислати? Чи ви добре їли, бо треба Ані відкласти та дати, коли поїдете? Ніц мені вас не шкода!
Фото Ярослава Романюка.
