Свят пішов у прийми, бо у нас ще молодша донька є, тому куди мені невістку? Звичайно, я розуміла, що в свекрухи буде не з медом. Бо добре знаю цю жінку – їй святий прийде до хати, то вона в ньому ганж знайде.
Зараз мені скажете – хай йдуть в місто та знімають квартиру, але мій син любить наше село, тим більше, він комбайнер, має добру зарплату. А його дружина, моя невістка, робить в сільській амбулаторії медсестрою. Жити у них є де, бо вона одиначка.
– Святику, з часом і побудуєшся, але у них є хата, то нащо здоров’я своє марнувати на будові, коли твої діти теж будуть будувати хату окремо. Подивишся, як воно буде, – кажу синові.
І от приходжу до них відвідати, а сваха пригощає та так, що шматок в горло не лізе:
– Так, доброго, доброго зятя має – нічого казати. Все пороблю коло господарки, а він на дивані лежить та телевізора дивиться. Кажу йому, що добре було б батькові підсобити та піти покосити для корови – де там, ніби й не чує. Добре, що ми маємо чути, як він моїй Надійці загадує, що йому їсти наварити та в поле велосипедом привезти.
– То, може,- кажу я, – він в полі натрудиться, то йому вже й сили нема вам помагати?
– Та що його натрудиться? Сиди собі в кріслі та крути туди-сюди? Тут багато ума не треба, – каже свекруха.
Я тоді сина до себе та й питаю, чого це він по господарці не допомагає, якщо він те їсть, що вони вигодовують.
– Мамо, я гроші заробляю і не малі. Я так втомлююся, що рук не чую, а вони ніби лиш на те чекають, коли я поріг переступлю і починають дуже сильно працювати: стара з відрами гониться до свині та корови. А тесть кашляє та приговорює, як то він не має сили, хоч перед тим пів дня сидів у Мотрі та частувався. То, звичайно, що сили не буде отак горлянку заливати.
Звичайно, що я за своєю дитиною стою, тому й кажу чоловікові, щоб поговорив зі сватом. Як треба помогти щось косити чи привезти, то ми поможемо. Так поговорив, що аж сваха прилітала сваритися.
– То я рук не маю чи чоловіка, що ви мені будете в господарку лізти? Щоб мені потім люди говорили, що я собі ради не даю.
От тобі й маєш, допомогли.
А останню льотку принесла мені сусідка:
– Розказує твоя сваха, що годує твого сина ковбасами та печінками. А воно таке невдячне носом крутить. Каже, що воліла б, щоб її Настя дівкою посивіти, ніж такого лежебока в хаті мати.
Ну я вже вся кипл’ю, бо мій син при мені ледарем не був, то й в чужих людей старатиметься. Знову я його викликаю та питаюся за ті наїдки.
– Мамо, у тещі кури від старості гинуть, а вона мені купує у Мотрі ковбасу сто разів перемиту та попсуту. Мене від неї як живіт скрутило в полі, то не було ніякої роботи. А вона на другий день мені ще й печінку з запашком підсовує та починає квилити, яка то в магазинах дорожнеча, а я ото їм та їм, а грошей від мене не видно. А ми з Настею відкладаємо, щоб чи хату тут купити, бо вже обоє бачимо, що коло них жити не зможемо.
І от я не знаю, як мені по-мудрому вчинити з такою свахою, бо як зачеплюся з нею, то вже не буде мій син жити там. А тут як я їх прийму? Знову всі на купу будемо жити? Та й не знаю, як там невіска буде себе вести, чи й на мене не буде матері жалітися? І що будуть отак з сeмками туди-сюди вештатись?
Фото Ярослава Романюка
