Вона так і подавала це, мовляв, добре, що у вас є, а я того не мала і мусила своїми руками це робити. Ми були винні в тому, що її чоловік пішов до іншої, а мої батьки й досі зберегли теплі стосунки, що перед нею грають виставу.
Що вона народилася в селі і мусила важко працювати, а моїм в місті все падало з неба.
Що батьки дали мені добру освіту, а вона своєму синові не могла дати, бо працювала в шкільній їдальні.
Що мої батьки справили весілля багате, а вона не дала нічого, бо все життя чесно пропрацювала.
Що ми пішли жити в квартиру моєї бабусі, а вона з чоловіком роки по гуртожитках жила та всіх тарганів в лице знала.
А далі вже переключилася особисто на мене, бо ж ще Бог мене наділив зовнішністю, не те, що її.
– Ти, Остапе, – казала вона чоловікові при мені, – добре за жінкою пильнуй, бо такі можуть тобі добре лупу за комір трусити.
Коли ж у нас на світ з’явився малюк, то вона багатозначно дивилася на дитину та на сина:
– Остапчику, в нашому роду таких не було.
Я вся аж тряслася, але чоловік мене переконував не реагувати на материні слова.
– Вона така є, звикла. що все має бути по її.
Але не знала свекруха, що попереду її чекає, що любий синочок продемонструє ту саму «підніжку».
Пройшло десь два місяці від появи дитини, як приходить вона до мене з вимогою негайно дитині вводити прикорм, бо:
– Мій Остапчик вже хліб їв в такому віці! А ти на дитину подивися, геть не прибавила в вазі, видно молоко у тебе не жирне! То не чекай, а вже працюй, звикла вилежуватися, поки мій синочок на вас працює!
А далі вона робила ревізію по каструлях і мала претензії й до гречки з підливою, до салату, до бутербродів і відбивних.
– А де перше? Як ти мого сина на сухом’ятці тримаєш? Ти мені дитину хочеш зі світу звести?, – заламувала вона руки, – та він у мене їв, та це для організму корисно, та це на кишківник корисно, а ти що робиш?
Я вже хотіла їй в очі сказати, чому я не готую рідке, але вирішила, що нарешті має Остап говорити, бо я вже не витримую таких відвідин.
Це нарешті мало вирішитися і я зовсім не заперечувала, коли свекруха кинулася на кухню готувати суп, спеціально для її дитини, яку тут геть не цінують, звісили ноги з шиї, а нагодувати й не думають…
Може, інша на моєму місці, й випровадила б її з квартири, але я пішла до дитини і солодко заснула, хоч свекруха дуже старалася гримати посудом та за щораз заходила питати, де у мене морква, картопля, зелень.
Дивовижно, але я умудрилася відповідати і навіть не прокинулася.
Так, що в той день було два чуда.
І ось почалося третє: прийшов Остап з роботи і з порогу каже:
– А чим це у нас так чути?
А я усміхаюся і каже:
– Любий, то твоя мама твій улюблений суп зготувала.
Бачу, а його аж пересмикнуло, а свекруха наче нічого й не бачить.
– Ой, дитино моя люба, якби ж я знала, що ти у мене так їси, то я б тобі кожного дня приносила поїсти, а я тобі казала, що тебе в багачів не будуть цінувати, а ти мене не слухав! Смачного!, – і наливає йому порцію супу.
– Дякую, мамо, але не треба. Оля чудово готує, я завжди ситий.
– Чи мені повилазило, дитино? В холодильнику нічого немає рідкого! А я знаю, як ти в мене це любив!
– Мамо! Я ніколи це не любив! Я завжди виливав твою їжу псові! Я навіть не хотів ті котлети їсти, що ти приносила з їдальні, бо знав, що їх вже хтось брав!
– Що? котлети ти не хотів їсти? Та вони були цілі!
– Мамо, які цілі? Вони були в підливі і тільки якийсь шматок був без, який я їв! А супи чи борщі, які ти просто зливала з тарілок! Вони так і виглядали, наче хтось їх вже виплюнув!
Так, мій чоловік справді, не любив нічого з того, мати приносила з їдальні, пригадував, як воно все було в перемішку, бо й контейнерів не було, мати в якусь миску сипала перше, в каструлю друге і так несла йому з сестрою.
– Діти мене дражнили, що я їм недоїдки, – казав він мені, – я все віддавав нашому псові. Бігав до бабусі просто картоплі в мундирах поїсти…
Свекруха слухала і я бачила, як її ніздрі роздуваються.
– Не знала я, сину, що ти такий! Та я б була ту котлету не з’їла, що ти її псові кидав? Та я навіть її не їла, а все вам тримала! Ти думаєш, легко було заховати котлету в пюре картопляному, бо всі хотіли від директорки, до прибиральниці додому взяти? А ти отак?
Вона не приходила. Я спочатку дуже раділа, що маю спокій, але мені справді стало шкода її. Слова сина зачепили її більше, ніж вся наша родина вкупі. І от я думаю – як помирити її з Остапом, але при цьому аби вона не приходила до нього? Що порадите?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
