Моя віртуальна подруга опублікувала допис, який я розцінив, як крик душі.
“Таки існує Доля. І вона в мене нещаслива. Розміняла вже п’ятий десяток, а чого досягла в житті? Чоловік покинув, бо зі мною нецікаво, єдину доньку послав вчитися в Лондон, бо що я можу їй дати, в колективі мене вважають посередністю, бо не вмію себе показати..
В юності я вважала, що все залежить від мене, бо я старанно вчилася, розвивала свій музикальний талант, намагалась бути в усьому правильною. Як то радять, я сіяла дію, щоб жати звичку: щоранку бігала в парку, до вечора в коледжі грала на фортеп’яно, до опівночі конспектувала підручники. Я виробляла характер, щоб пожинати добру долю. Але це мало допомагало.
Навчання давалося мені важко, ледве на стипендію тягнула, на акордеон батьки заледве назбирали грошей, вчителькою музичного мистецтва в школі я влаштувалася лише на пів ставки.Та енергії мені не бракувало, щоби долати всі перешкоди.
Коли я зустріла хлопця з нашого кола, була надзвичайно щаслива, щиро бажала стати гарною дружиною і мамою. Коли нашій доньці було п’ять років, чоловік раптово розбагатів завдяки спадку із Канади, започаткував власний бізнес, почав будувати будинок. Та жити в ньому мені не судилося. Чим краще йшли в нього справи, тим гіршими ставали стосунки між нами: його відрядження й корпоративи ніколи не збігалися з концертами мого учнівського колективу у районному Будинку культури. Він почав вважати мою роботу даремною тратою часу.
Врешті решт Олег мене покинув задля доньки підприємця, партнера його бізнесу. Нашу доньку він також наполіг після восьмого класу відправити на навчання у Велику Британію. І я залишилася жити сама в квартирі, що просить ремонту. Та мені вже не хочеться братися за будь-який підробіток. Розчарування та апатія опанували мене”.
І посипалися різні коментарі – втішні та невтішні: «Не скигли, а знайди собі чоловіка. Не всі такі, як твій колишній»,«Все буде добре», «Така твоя доля, нічого не поробиш», «Не падайте духом», «Так було вам написано», «Довірся Богу», “Що на роду написано, того не оминути”…
Я вирішив також вставити своїх п’ять копійок. Але тільки, щоб підтримати, про себе розказати, якщо бажатиме, дати якісь поради, так як Ірина всі коментарі перечитувала, деяким ставила вподобайки.
– Ви вважаєте себе знедоленою? – вирішив я почати із запитання.
– Та де! Я купаюся в променях щастя, – прийшла іронічна відповідь.
– То недалеко від істини. Ви красива й освічена, наділена Божим даром, який не закопали, а ділитеся ним із юним поколінням, а це дорогого коштує. Я почувався б на сьомому небі, якби мав музикальний слух і грав на музичному інструменті, перебував, як Ви, серед краси мелодій. Ваша донька – розумниця – навчається в престижній школі. Ви не платите за комірне, бо маєте власну оселю, ні від кого не залежите, самодостатня й вільна.
– Тобто мені гріх скаржитися?
– А навіщо? Щоб Вас пожаліли? Вам полегшає від того? Ви ж не приречені на самотність, не в театрі, де граєте роль дружини, яку зрадив чоловік і прирік на страждання.
– Я змирилася з цією роллю і зробила для себе висновок: даремно боротися зі своєю долею. Не все від нас залежить. Існують перешкоди, які не подолати. Просто у Вас все складалося гладко, і Вам мене не зрозуміти.
– Ірино, не заперечуєте, щоб ми спілкування продовжили в приват? Я розповім, які випробування випали на мою долю.
– Гаразд, охоче прочитаю Вашу сповідь.
Уже кілька місяців поспіль ми щовечора переписуємося з Іриною. Я розповів їй, що також розлучений.
На десятому році подружнього життя дружина пішла від мене до свого першого хлопця, буцімто їхнє кохання спалахнуло з новою силою. Я повірив, що мене вона розлюбила, а, може, ніколи й не кохала, якщо повернулась до нього. Адже пожертвувати комфортом, забезпеченим життям можна тільки заради великого кохання.
Я залишив їй квартиру, дбаю про сина, хай хоч вона буде щаслива, якщо нам двом не вийшло.
Придбав собі однокімнатну квартиру, живу спокійно, на долю не нарікаю, себе ні за що не картаю.
Сталося так, як сталося.
Недавно я запропонував Ірині зустрітися, щоб поспілкуватися наживо й дати можливість нашим пальцям від клавіатури відпочити. Живемо ми в одному місті, належимо до одного покоління. В нас схожі долі, однакові погляди на життя. Я відчуваю, що закоханий в неї. З нетерпінням чекаю відповіді
Як гадаєте, погодиться Ірина зустрітися зі мною чи ні. Чи є в нас шанс поєднати наші самотні серця?
