Усі в нашій родині були лікарями. І тому батьки хотіли, щоб їхня дочка пішла їхніми стопами чи хоч якимось чином пов’язала своє життя з медициною.

І мені доводилося слухатись. У дитинстві мені дуже подобалися уроки у художній школі. Проте довелося їх закинути, адже батьки запевняли, що то все пусте – головне знати багато мов і вже зараз учити хімію і латину.

Зрештою, закінчила школу з золотою медаллю і отримала червоний диплом в медичному інституті. Так, мені усе легко давалось, але без радості, без захоплення, яке було у однокурсників.

Інститут дав мені не тільки знання, а й прекрасного чоловіка. Він, на відміну від мене, був хоч і з простої родини, але професію лікаря вважав благородною. Він справжній лікар і це дано йому від всевишнього.

Як тільки я відчула, що при надії, одразу ж звільнилась. Тоді саме усі медичні заклади були переповнені, ому наражатись на ризик я не хотіла, тим паче, що була не сама.

Саме тоді я зробила свою першу ляльку. Трошки кривеньку, трішки не правильну. але ляльку. Я так тішилась і чоловіку сподобалось. Мене так захопив цей процес, що я й не зчулась, як поринула у нього з головою.

Нині моєму сину три роки, я шию ляльки і роблю прикраси. У мене клієнти по всьому світу і замовлень на кілька місяців уперед. Проте мої батьки не хочуть мене бачити, не бажають зі мною спілкуватись. Для них, я відрізана скибка. Новина про те, що я не буду працювати за фахом стала для них громовицею серед ясного неба.

Чоловік гордиться мною, підтримує. Він навчився уже відрізняти каміння і купувати потрібну мені якісну форнітуру і тканини.

От тільки батьки… Вони не розуміють. Прикро, адже я їх люблю. Невже так і прожувемо усе життя чужими людьми? Як на них вплинути?

05,11,2022

Головна картинка ілюстративна