Справді, спогади були не дуже. А знаєте, що мене дивує? Що ті перші два-три чудові роки кудись діваються! Ну як так може бути, що от ви так безмежно закохані, щасливі, жити один без одного не можете. А потім гульк – і я застаю його з іншою!
Саме так було в мене, я поїхала у відрядження, спішила, щоб повернутися до своїх дівчаток та чоловіка, як тут таке: в хаті було тихо, що я аж не знала, що подумати, а потім винуватий чоловік вибігає:
– Оксаночко, я що ти так рано?
– Де дівчатка, – й далі нічого не розумію я.
– Вони в твоєї мами, захотіли там побути.
А потім я почула той шурхіт і все зрозуміла.
Знаєте, якби Роман ділив квартиру, кожну ложку і чашку, то я б ще не мала надії, що він вернеться. Але чоловік справно платив аліменти, давав дівчаткам ще й по потребі, хотів з ними спілкуватися.
А я вірила, що з тією він буде не довго, що от-от вернеться до мене, а я пробачу.
А як не пробачити, коли все про нього нагадує і в квартирі, і навколо, бо й магазин, де ми скуповувалися, і парк, де гуляли, і кафе, де зустрічалися ще нежонатими…
Десь через рік до мене почали залицятися інші. Але ж де я комусь відповім, коли до мене от-от чоловік повернеться?
– Я тебе не розумію, – хитали головами подруги, – Як ти можеш любити такого чоловіка? Де твоя гордість?
– Ой, дівчата, то згарячу моя гордість проявилася от і сказала, щоб йшов до неї. А тепер так мені одній сумно, що й не передати, дуже я за ним сумую, дуже він у мене був хорошим чоловіком.
– Тьху, – казали подруги і йшли геть.
Але вже тоді мене попустило, коли в Романа знайшлася з тією дитинка. Тоді я знову наче наново все пережила. А на другий день прокинулася і все, відпало.
Вже й сама б не проти, аби до мене хтось моргнув, а вже все – кому відмовила тоді, то вже й женилися, а нових на горизонті нема.
Картала я себе, що не йшла заміж, коли кликали. А тепер заходилася і що буде? І тут зустріла Петра, закохалася наче юнка і виходжу заміж, як тут вже мої дівчата з питаннями, чого це я туди біжу, коли все й так скінчиться, як з першим чоловіком?
І наче й мають рацію, бо куди ж мені вже, але з іншого боку, вони ось-ось заміж вийдуть, а мені що робити?
– Будеш онуків няньчити, – кажуть вони, – як інші бабусі.
І я отак сиділа і мало не впала. Ще хвилину тому я молода закохана жінка, а тепер бабуся, обкладена онуками?
І ось на наступний день доньки почали телефонувати, що вони прийшли з навчання, а їсти не наварено, одяг невипраний і взагалі куди я ділася, коли їм ще й грошенят треба підкинути.
– Діти, – кажу їм,- тут така справа, що ви не хочете аби я жила з Петром, а я хочу, тому я переїхала до нього.
– А ми?
– А ви собі живіть самі, вже дорослі, якось поділіть між собою обов’язки і буде вам щастя.
– Мамо, але ти розумієш, що чиниш дурницю?
– Діти, я краще зроблю цю «дурницю» зараз, ніж я буду довгі роки жаліти, що не зробила.
Дівчата не розуміють мене, як і мої батьки, зате подруги раді, що я нарешті маю щасливий вираз обличчя.
– Так тримати! Слухай свого серця, а там видно буде.
Ну, серце мене вже раз підвело, то знову його послухати – як ви гадаєте?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота