Я у мами єдина донька. Як же мені зараз тяжко! Якби був ще хтось з рідні, то розділив ми мою ношу, щось порадив, розрадив.
У мене з мамою ніколи не було порозуміння, завжди вона була мною незадоволена, в її очах я завжди була гірша за інших.
У дитинстві та в молодості завжди хотілося довести їй, що я краща, аніж вона вважає.
З роками доводити перехотілося, було просто прикро.
Зараз мені стало здаватися, що мене не тільки не любили все життя, а й ніколи не хотіли і не планували моєї появи на світ.
Мама й досі виливає на мене тонну негативу, а тепер довелося її забрати до себе.
І це все разом з тим, що за нею потрібен постійний догляд.
Найгірше, що ці словесні перепалки відбуваються у присутності моєї доньки, стільки всякої гидоти вона почула про мене!
Доня ще мала, щоб зрозуміти все правильно, їй 11 років, але зробити висновок, що я погана вона вже здатна.
Адже в дочки настає найскладніший вік, я не знаю чи впораюся з ними обома.
Але тепер я спробую поводитися інакше, потрібно вибудувати правильну тактику, тому що це тільки початок.
Незважаючи на свої 87 років і фізичну неміч, вона житиме ще довго, моя бабуся по матері дожила до 96 років.
Але я не знаю як зберегти себе, як перестати звертати увагу на мамині слова і як залишитися доброю мамою донці у цій ситуації.
