fbpx

Моїм рідним від дідуся та бабусі багато чого залишилося в спадщину і з одягу, і з інструментів, і з старовинних меблів. Вони без жалю віддали в місцевий музей бамбетлі, креденси, різьблені скрині, тарелі, мовляв, їх так просять, так просять, до того ж ці речі вже вийшли з моди. Потім мама за безцінь продала або й просто так віддала раритетний Zinger, старовинні хустки, кептарі, запаски, крайки. Я надіялася, що вона хоч залишить мені вишиті сорочки, ґердани й сИлянки, але даремно, навіть не помітила, коли їх випросили в доброї тетки мої хитрі двоюрідні сестрички.

Назвати сім’ю, в якій я зростала, бідною – це нічого не сказати. Тато й мама були з незаможних родин, які все-таки якось зводили кінці з кінцями, отже, і в наших рідних був шанс якщо не стати заможнішими, то принаймні триматися на рівні з такими ж господарями.

Але цей шанс вони опустили, хоч не лінувалися, не байдикували, не зловживали хмільними напоями, не скакали в гречку й не конфліктували.

Тато працював на підприємстві, де високих заробітків не було. Люди не витримували й звільнялися, але він завжди задовольнявся малим, мав подяки від начальства, але премії так і не дочекався.

Вже кілька років, ставши  немічним, «заслужено відпочиває» на мізерній пенсії. Батько має спеціальність столяра.

Скільком односельцям він виготовляв столи з фігурними ніжками, колиски для немовлят, ліжка для дорослих, різні полиці, словом, все для побуту, зі свого чи матеріалу замовника. Але вдома цих речей бракувало.

От як швець без чобіт, так і наша оселя була не те, що без нормальних меблів, а з такими, що вже й ремонту не підлягали. Ніяк руки до своєї хати не доходили.

Зате односельці були дуже задоволені, бо платили татові символічно, аби не задурно, а то й за «дякую», бо той брат, а той сват, а з тим за одною партою сиділи, а з тим в армії служили. Своєму синові він заледве допоміг шпаківню зробити, бо в цей час треба було щось для інших.

Мама працювала санітаркою в лікарні. Вона вивчилася на кравчиню, але в роки реформ всі ательє позакривали, проте вдома мама мала можливість ремонтувати одяг односельцям і навіть шити модний. Вона цим і займалася, але також за символічну плату, або й задурно, бо та сусідка, та подружка, та багатодітна, та бідна.

Мені ж мама шила алярмово: на новорічний маскарад, коли мене нагородили путівкою в табір, і на мій випускний. Також треба було в першу чергу іншим – родичкам, приятелькам, церкві – фелони чи коругви, щоб встигнути до неділі освятити..

Моїм рідним від дідуся та бабусі багато чого залишилося в спадщину і з одягу, і з інструментів, наприклад, ніжнА швейна машина Zinger, і з старовинних меблів. Вони без жалю віддали в місцевий музей бамбетлі, креденси, різьблені скрині, тарелі, мовляв, їх так просять, так просять, до того ж ці речі вже вийшли з моди.

Потім мама за безцінь продала або й просто так віддала раритетний Zinger, старовинні хустки, кептарі, запаски, крайки. Я надіялася, що вона хоч залишить мені вишиті сорочки, ґердани й сИлянки, але даремно, навіть не помітила, коли їх випросили в доброї тетки(тітки) мої хитрі двоюрідні сестрички.

Але це не означає, що я скаржуся й нарікаю на рідних тата й маму. Добріших для нас з братом батьків годі й шукати. Просто якісь непрактичні вони були, занадто довірливі та наївні. Кажуть, наші недоліки – це продовження наших достоїнств. Так і тут.

Хоч нам з братом батьки нічого не жаліли: хочете акваріум і рибки – купимо, бажаєте котика – білосніжного перса – придбаємо, мрієте про собаку-спаніеля – заведемо, та, ставши дорослішими, побачили, що наші забаганки батьків можуть завести у злидні.

Якщо синові чи доньці щось треба, то вони грошей поназичають, а потім чухають потилиці, звідки віддати. Тому ми ніколи ні про що їм навіть не натякали, вони самі, дивлячись на наших однолітків, намагалися взяти для нас в кредит телефони чи ноутбуки.

Щонеділі тато й мама не тільки до церкви ходили й нас із собою брали, а ще й жертвували час від часу «десятину». Вони обоє були практикуючими християнами, тато любив перефразовувати слова мецената Терещенка: «Церкву треба любити до глибини своїх кишень». Але кишені нашого тато далеко не були глибокими.

Коли ми з братом делікатно зауважили, що при зарплаті хай він відкладе спочатку гроші за світло, на покупки й дорогу на роботу та в коледж, а з усього, що залишиться, відрахує десять відсотків на офіру, то батько ледь не образився, мовляв, ми корову, курей маємо, молоко та яйця споживаємо, картоплю й овочі вирощуємо, людям щось майструємо та продаємо, а це не враховуємо, купуємо тільки хліб, сіль, цукор, сірники й мило, то на храм як подяку Богу дати спроможні. Ми замовкли засоромлені.

Тепер, з висоти прожитих років, я міркую, що саме завдяки жертовності батьків Господь беріг нас від усяких бід, ми гарно вчилися, ніколи не хворіли, легко на бюджет вступили, бізнесом зайнялися, квартири купили.

А роздумувати про наше скромне життя-буття спонукали слова й погляди односельців. Коли татові чи мамі приходилося гроші позичати, люди не стільки позичали чи відмовляли, скільки насміхалися та обмовляли, що вона шиє, а він столярує, то могли б уже озолотіти. Якось я це випадково почула, потім мені доносили, як нас у зубах носять.

Насправді ж, моїх рідних тільки використовували. Якщо родич моєму татові замовляє ліжко змайструвати, то зачекай з оплатою. Коли нам треба грядки зорати, то той же родич: плати мені зразу і за оранку, і за солярку.

Коли родичці треба в нас відлучене телятко купити, то  гроші віддам через місяць, бо йдуть свята. Коли нам треба дрова порізати, то її чоловік візьме втридорога, як за рідну маму, бо пальне дороге, а теля, виходить, саме народилося, три тижні молока не пило, і корова духом живе, не їсть і не п’є.

Та говорити батькам про людську невдячність ми з братом не стали. Хай живуть як живуть, а ми будемо і практичніші, й прагматичніші. Брат вступив у коледж здобувати спеціальність механіка. Він дуже любив транспорт, але навіть мріяти не міг, щоб тато купив йому мотоцикл чи скутер. І грошей на техніку не було, і тато її побоювався. Він казав, що нізащо б не сів за кермо. Та навіть коли йому пропонували купити вживану мотокосу чи бензопилу, тато відмовлявся.

Він на верстаті дуже обережно працював, і то завдяки тому, що його навчив дідусь, і училище. Напевне, тому й заробляв мало. Брат, на диво, був йому повною протилежністю. Тому з першого курсу шукав підзаробітку на СТО, і таки знайшов, де й заробив собі на скутер, яким потім добирався до коледжу.

Коли брат закінчив навчання, зразу ж пішов в армію. Я вступила в цей же коледж на бухгалтерський, хоч моєю мрією була медицина, але не з нашими статками думати про неї і взагалі про очну вищу освіту. Батьки нам, дітям, так і заявляли: навчатиметесь заочно, бо в нас грошей ледь на коледж вистачає.

Я також із першого курсу вже намагалась десь підзаробити, адже хотілося модно одягатися, як і всі дівчата з нашого відділення. Що я тільки не перепробувала: і прибирати, і флаєри роздавати… Не щастило, я розчаровувалася. Якби не цей випадок, хтозна, якби все склалося.

Якось я допомогла старенькій пані зайти в маршрутку. Перевізник вимагав оплати. Жінка потяглася за гаманцем, але грошей не вистачало, так як відучора підвищили тариф за проїзд. Тоді вона почала шукати пенсійне посвідчення, але водій заявив, що ліміт на пенсіонерів на сьогоднішній день вичерпано.

Мені стало вкрай прикро через таке ставлення, тому я вмить зорієнтувалася, сказавши: «Бабусю, та ж я плачу», і протягнула кілька гривень: «За двох» , хоч їх у мене також було не густо. Так несподівано для себе я стала внукою.

Пані потягнула мене за руку сісти поруч, вдячно всміхнулася і сказала, що в неї вдома багато грошей у валюті та ще й в гривнях на рахунку в банку, але вона не встигла частину зняти для дрібних потреб. Ми розговорилися, жінка запитала, звідки я, де навчаюся, та наполегливо запрошувала мене зайти до неї сьогодні. Хоч я відмовлялася, посилаючись на багато справ, вона все ж мене вмовила.

По дорозі до її будиночку трапилася лавка, то я вирішила запропонувати їй присісти, щоб я забігла в маркет, хоч мені ця ідея геть не подобалася через брак грошей:

– Ви посидьте хвилинку, а я збігаю купити печива до чаю.

– Ні, ні, в мене все є, – відповіла бабуся, а я і зраділа, що не витрачатимуся, і збентежилася водночас, що навіть не маю часу оговтатись і, відійшовши на кілька хвилин, подумати, як не втрапити в халепу з цією бабусею.

Ми підійшли до невеликого будиночка на затишній вуличці середмістя, ввійшли до кімнатки, що була за вітальню. Відпочивши кілька хвилин на канапі, пані залишила мене саму, давши переглянути сімейний альбом, а сама пішла на кухню заварювати чай.

Так ми познайомилися і подружилися з 80-річною пані Агнесою. Вона жила сама. Син і донька переїхали до її історичної батьківщини – Польщі, кличуть і маму, але вона все життя прожила в Україні, їй тут було добре, рік тому не стало її чоловіка, пана Марека, вона доглядає  його могилу, ходить щонеділі до костелу, де зустрічається з такими ж літніми подругами, але їй так бракує спілкування з внуками, тож чи не хотіла б я проживати з нею, щоб їй не було так самотньо, бо я їй так припала до серця, чимось нагадала її молодшу внуку.

Я досить відверто розповіла про себе, що живу в гуртожитку, за квартиру платити нічим. Пані Агнеса зразу ж перебила мене, що не хоче ніякої оплати, навпаки, вона б допомогла грошима. Я їй на те, щоб вона не була такою наївною, як сьогодні в маршрутці, не довіряла першому-ліпшому й не говорила, що в неї є гроші, бо ласих до чужого задосить розвелося. Але мені ця жінка також дуже сподобалася.

Я таки перебралася жити до пані Агнеси, та переживала, чи зможу їй догодити прибиранням, купівлею продуктів і ліків. Вона  розуміла, що мені треба вчитися, а не тільки бути їй компаньйонкою. Для спілкування ми виділили час на кухні за чаєм.

Я поділилася своїм невдалим досвідом щодо підзаробітку та бажанням все ж таки не здаватися. Пані Агнеса мене підтримала, коли я їй розказала про ідею готувати швидку їжу та продавати на ринку, на СТО для продавців і працівників, і запропонувала скористатися її готівкою.

Але я вирішила закупити контейнери, судочки, продукти за свою підвищену стипендію, а гроші моєї люб’язної господині хай будуть для підстраховки. Словом, хоч я ризикувала, але мені дуже пощастило заробити кругленьку суму, так і не скориставшись грошима пані Агнеси, але використавши її кулінарні секрети в приготуванні страв.

Так до третього курсу я вже мала власний бізнес, кілька МАФів біля станцій технічного обслуговування, якими володів мій брат, що розкрутився у цій справі після демoбілізації. Йому також пощастило зустріти старшого чоловіка, гарного майстра, який готовий був фінансово підтримувати завзятого до цієї справи юнака, але гроші його так і не знадобились, бо рішучість і сміливість брата допомогли йому чесно заробити свій перший мільйон.

Зараз ми з братом – бізнесмени, вищу освіту здобули заочно, купили квартири, допомагаємо фінансово батькам, вдячні їм насамперед не за матеріальне благополуччя, яким вони в силу свого виховання не могли нас забезпечити, а вдячні їм за виховану в нас моральну стійкість власними силами добиватись поставленої мети і ні за яких обставин не забувати про благодійність і жертовність.

Хоча прийшлось нам задля багатства пожертвувати особистим щастям: мені майже тридцять, братові вже за тридцять, але своїх половинок ми ще не зустріли. Тож пора зупинитись, усіх грошей не заробиш, все надбане нелегкою працею треба нащадкам залишити, навчивши їх насамперед життєвої мудрості.

Фото Олександри К.

You cannot copy content of this page