Може, через те, що я сама була на доньчиному місці і сама наробила в молодості помилок, то так крізь пальці дивилася на її дії, думала, що вона нарешті стане справжньою мамою для сина, де ж я думала, що вона так вчинить?

Я в молодості не була білою та пухнастою, заміж виходила вже добряче при надії і вже тоді розуміла, яку дурницю чиню, бо геть свого чоловіка не любила. То була просто дурість і гульки, а результат отакий. Але як тільки я взяла на руки свою донечку, то в мені одразу прокинулася жінка, яка готова для своєї житина на все.

Звичайно, що таку родину неможливо було втримати. Чоловік платив аліменти і його батьки не цуралися онуків, у нас все вийшло майже цивілізовано. Я б радо на когось переключилася, але мені гідні чоловіки не траплялися, а далі так втягнулася, що була тільки робота і дитина.

І ось моя донька в дев’ятнадцять років каже, що при надії і хлопець вже здимів. Я не стала доньку шпетити, сказала, що підтримаю, а потім вона ще знайде батька для сина.

І ось за це донька й вхопилася. Тільки дитину на світ привела, покрутилася, а тоді й каже:

– Мамо, я з дівчатами в клуб.

– Які дівчата? Дитині пів року!

– Мамо, я йду шукати тата Максимкові, – і просто чкурнула.

Я тільки рота роззявила. І так вона шукала батька для сина довгі п’ять років, дитина навіть не бачила ту матір біля себе, бо вона як не спить до полудня, а дитина в садок іде, то вже одягається на чергові гульки, і нема їй коли за дитиною глядіти.

Я вже добре зрозуміла, що донька просто мені дитину спихнула, а сама живе і веселиться. Не раз я це піднімала і її совістила, але їй було байдуже.

А далі сказала, що виходить заміж і переїжджає в столицю.

– А Максим?

– Мамо, я не казала Володі за сина. Ти не переживай, я йому дитину приведу його, а тоді й зізнаюся. Я вам буду гроші надсилати.

Звичайно, що вона нічого не надсилала і взагалі забула за сина. Скільки я ночей провела безсонних над ліжечком онука, чому таке янголятко мама покинула? Вже би льодяне серце розтопилося біля такої милої дитини.

Я знала, що винна, донька через мене така, тому я маю мати сили поставити онука на ноги. Що мені лише тоді було – сорок п’ять років, ще повна сил.

Взялася за роботу та так, щоб все встигати в відведений час, ніяких балачок і кавувань, далі біжу в садочок і забираю малого, далі магазин і йдемо з ним додому. Максим давно мені казав «мамо», а я не заперечувала. Над ним я не прогадаю.

Отак ми собі жили, як побачила я, що до мене наш заступник директора нерівно дихає. І так став відкрито залицятися, що я йому й кажу:

– Що ви з мене жартуєте? У мене дитина на руках, у мене купу проблем, а ви совісті не маєте. Йдіть до молодих та самооцінку підвищуйте.

Він на якийсь час відстав, а потім після роботи каже:

– Вже пізно, ви не встигнете в садок, я вам підвезу.

– Дякую, – я справді не встигала і була вдячна, що він пам’ятав за онука.

По дорозі почав розпитувати, а я все й виклала, щоб вже остаточно відвадити від себе. А він тоді й каже:

– А я налаштований серйозно, ти не думай. Завтра заяву понесемо.

– Яку заяву?

– Таку. Тобі ж треба заміж вийти, щоб дитину на себе оформити, все має бути по закону.

Я подумала, що він жартує, але той ніяк не відчепиться – повів мене в РАЦС! А далі… Боже, я аж згадала, що я жінка!

Ми живемо в Олександра з сином, оформили Максимка як нашу дитину і щасливіших за нас людей немає.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page