Річ у тім, що влітку ми з чоловіком і нашою маленькою донечкою були запрошені на весілля його друга. Скажу чесно, я навіть трошки раділа з цього приводу. Мала нагоду вийти “у світ”, показати нову сукню, вийти з цих мамських клопотів, може, навіть потанцювати під “Червону руту” чи щось більш сучасне, але не склалося так, як гадалося.
Дивлячись на запрошення і спілкуючись із чоловіком перед подією, я мала надію, що ми, як відповідальні батьки, домовимося сидіти з дитиною по черзі. Зрештою, це ж весілля, всі хочуть трохи відпочити. Я сиджу з малою півгодинки — він гуляє. Потім він бере дитину — я сіла, поїла, трохи поспілкувалася з іншими гостями. Все ж по-чесному, правда?
Та не так сталося, як гадалося. Десь після третього тосту мій коханий, здається, повністю забув про існування нас із дитиною. Я спостерігала за його “трансформацією”, як він з кожною хвилиною все більше і більше занурювався у святкову атмосферу, ніби він на якийсь час перетворився на самотнього юного орла, готового злетіти з вершини холостяцької свободи. Він танцював, сміявся, вигукував тости, а я, тим часом, водила нашу донечку по залі, бо вона категорично відмовлялася сидіти хоч хвилину на місці. Одна рука тримає дитину, інша — намагається схопити хоч шматочок їжі зі столу, поки всі інші гості насолоджуються вечором.
Не те щоб я була проти того, щоб мій чоловік трохи повеселився. Але серйозно? Хоч би хтось спитав мене, чи я взагалі щось їла за вечір. Але ні. Я опинилася у ролі офіційного супроводжувача дитини на весіллі, тоді як чоловік пірнув у світ пісень і танців. З кожною хвилиною я відчувала, як моя надія на відпочинок і веселощі тане разом із кригою в келихах з ігристим.
Час від часу я намагалася натякнути чоловікові, що було б добре трохи допомогти мені. Наприклад, коли він проходив повз нас із донечкою, безтурботно наспівуючи щось, і на моє питання: “А ти не хочеш трохи побути з дитиною, поки я поїм?”, він із посмішкою відповідав: “Та, звісно, люба, щас!” — і зникав у натовпі танцюючих гостей. Здавалося, його мозок перебудувався на режим “весільний режим”, а все інше просто перестало існувати.
Шість годин. ШІСТЬ ГОДИН, народ! Це було моє найулюбленіше заняття — водити дитину по залу і спостерігати, як чоловік безтурботно насолоджується життям. І ось, коли настав час повертатися додому, я вже мала тільки одне бажання — втекти подалі від усього цього дійства і ніколи більше не брати участі у подібних “розвагах”.
І тут починається найцікавіше. Скоро весілля його шефа. Ну ви ж розумієте, “шеф” — це така особа, яка, схоже, володіє магічними властивостями впливати на кар’єру мого чоловіка. І ось, чоловік знову піднімає цю тему, мовляв, треба йти, бо шеф запросив, це дуже важливо. І знаєте що? Я не хочу. В мене від цього попереднього весілля досі руки трусяться, коли я бачу весільний торт чи чую тости.
Чоловік, звісно, просить піти. І просить, і переконує. Але ж я вже не така наївна — чудово знаю, яке це все буде. Спочатку він пообіцяє, що цього разу точно буде допомагати, будемо разом, усе таке. А потім знову перетвориться на того самого “весільного орла”, який ширяє в небі танців і келихів. І я, як завжди, залишуся водити нашу маленьку донечку за ручку, в той час як мій чоловік відривається на всі сто. Він навіть напевно не запитає, чи встигла я з’їсти бодай один шматок вз весільного столу.
Мені здається, він думає, що я перебільшую. Каже: “Ну, це ж всього кілька годин, ми разом проведемо час, буде весело”. Та серйозно? Весело кому? Йому — точно, а от мені, чомусь здається, що не дуже.
І знаєте, що мене ще більше дратує? Він не розуміє, що я насправді не хочу влаштовувати з цього сварку чи конфлікт. Я хочу лише одного — щоб він поводився як тато і чоловік, а не як хлопець на свій останній холостяцькій вечірці. Ми ж не юні орли, які літають по життю без зобов’язань. У нас є дитина. І вона теж потребує уваги, так само як і я.
Мене справді зачепило, що на тому весіллі він навіть не згадав про мене. Не те щоб я вимагала постійної уваги, але, ну серйозно — хоча б запитай, чи все добре, чи я встигла з’їсти хоч щось. Чому я маю сама вирішувати всі проблеми з нашою дитиною, коли він просто насолоджується життям?
Тому я й не хочу йти на це нове весілля. Не хочу ще раз проходити через це все. Так, я розумію, що шеф — це важливо. Але для мене важливо також, щоб у нас була рівноправність у батьківстві, і щоб він пам’ятав, що ми — родина, а не просто два окремі індивідууми, де один веселиться, а інший — працює.
Чоловік каже, що цього разу буде інакше. Але чи можна в це вірити? Я знаю його, він каже це щиро, але як тільки дійде до моменту, коли зазвучить перша пісня, і піднімуться келихи — він знову порине в атмосферу свята. А я залишуся з дитиною на руках, спостерігаючи за чужим щастям.
Тож, друзі, мені потрібна ваша порада. Може, хтось із вас опинявся в подібній ситуації. Як ви її вирішили? Можливо, я занадто категорична і дійсно маю піти на це весілля, сподіваючись, що все буде інакше? Чи, може, я маю наполягати на своєму і просто сказати “ні”? Мені дуже хочеться вірити, що він зможе змінитися і справді допоможе мені. Але після того минулого досвіду я не можу позбутися скептицизму.
Чоловік каже, що це важливо для його роботи, і що це всього на кілька годин. Але мені здається, що “всього на кілька годин” може перетворитися на шість годин ще одного весільного кошмару для мене. І я більше не хочу проходити через це.
Тож, як би ви вчинили на моєму місці? Іти чи не йти?