Моє дитинство було на початку дев’яностих, наче всі ми були однаково бідні. Але вже тоді люди деякі вибивалися в світ, звідти привозили кольорові цукерки і одяг. Такі діти були на вагу золота і за ними була така черга з охочих дружити і догодити, що ви собі не уявляєте, то щось було схоже, як тепер знаменитості.
І таким популярним хлопцем був Сергій, роздавав кольорові жуйки наліво і направо, мав шкіряну куртку і був дуже гарним. Всі дівчата були в нього закохані. А я – то вже мліла просто від одного його голосу.
Ми колись ходили разом в ансамбль, бо Сергій гарно співав, а я теж мала якісь успіхи. Тільки мені вчитель говорив:
– Ти, Віро, знаєш слова, але не треба так голосно співати. Просто підказуй Сергію і хай він веде, у нього не голос, а чудо!
І отак він мені подобався ще від тоді, а коли ми підросли, то я вже не бачила нікого, крім нього.
Це сталося в клубі, якраз крутили дискотеку і вийшов Сергій та заспівав хіт, від якого всі дівчата просто мліли. Я була трохи причетна до цього клубу, бо там часто виступала і багатьох знала, тому легко могла заходити за сцену. А того вечора мені здалося, що Сергій нарешті мене помітив! Здалося, що він дивиться мені просто в очі і співає для мене.
Я вирішила, що таки зізнаюся йому в любові, бо такої миті може вже й не бути.
Я йшла до нього з палаючими очима і відкритим серцем, а він глянув наче повз мене.
– Сергію, я знала, що ти мене любиш, – почала я, – Я теж дуже сильно тебе любою!
– Що? Тебе? Де ти, а де я?, – зареготав хлопець.
Але мало того, він всім охочим розповів, як я зізнавалася йому в любові, я не могла спокійно пройти вулицею, бо чула хіхікання.
Місця мені вже не було серед друзів і подруг, я вирішила, що вчитимуся якнайдалі, щоб ніколи не чути і не бачити нікого з минулого.
Ні, Сергій був правий, адже я не була ні така вродлива, як його дівчата, ні гарно одягнена. Я це вже розуміла пізніше, але він міг бодай не так пихато відповісти, коли тобі людина відкриває душу.
Його слова «де ти, а де я» стали мені стимулом вчитися якнайкраще, працювати якнайстаранніше, вибирати супутника життя ретельніше. Заміж я вийшла в тридцять років, щоб вже собою щось являти, а не просто вискочити заміж для галочки і сидіти в чоловіка на шиї.
Ми були однакові за походженням, спільні за цінностями та мріями, мій Костя – найкраще, що могло зі мною статися і я дякую долі за нього і наших дітей.
Хоч столиця й чудове місце для життя і кар’єри, але ми вирішили, що будемо будувати своє власне житло біля неї. Цим займався чоловік, я тільки приїжджала інколи привезти то їжу для майстрів, то якісь дрібниці, які забули купити. Коли вже були фінішні роботи всередині. Я прийшла приймати роботу, бо чоловіка десь не було.
Бригадир все мені показував і розказував, все було наче добре, я оплатила роботу і вирішила попити кави в своєму домі, перевірити чи все працює.
Я вийшла в альтанку і сьорбала гарячий напій, як почула біля себе чудовий голос:
– Пані, а вам компанії не треба?
Я впізнала той голос всіма фібрами душі. Нарешті він мене помітив, нарешті! Хай мені п’ятдесят, але ж я виглядаю на тридцять п’ять! А що чоловік? Чи варто це робити? Сотні думок вирували в моїй голові від радісних, до осудливих, поки я обертала голову до колишнього першого кохання. А потім все стало на свої місця.
– Де ти, а де я?, – відказала я холодно геть непривабливому чоловікові ще й з добрячим душком від гулянки.
І цій людині я щось доказувала все життя? Де мій розум?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота