Може, й не гоже так казати, але мене моя мати з кожним роком дратує все більше і більше, особливо, коли батька не стало. Знаєте, може, коли вона була юна і кліпала безпомічно очима, то це якось діяло на чоловіків, але, коли тобі сімдесят і ти знову загубила ключі і так само безпомічно кліпаєш очима – то вже не той ефект.

Мама все життя була така – ніжна і безпомічна, а тато, мов той рицар, вирішував за неї всі її проблеми.

Бабуся їй в очі казала, що вона просто дуже добра актриса, яка все хоче робити чужими руками, бо в житті така поведінка просто нереальна. Розумієте, вона якось не забрала мене з садочка, бо зламала каблук по дорозі і просто сиділа, і плакала.

Може, я б ночувала в садку, якби не бабуся, яка прийшла за звичкою до нас щось принесла поїсти, адже у нас були в достатку лише перепалені каструлі. І ось вона до нас, а нікого нема, вона тоді в садочок. А далі зі мною малою почала обходити місце, де працює мама, бо ж не хотіла одразу йти в міліцію.

А та сидить на лавочці вся така трагічна. Ну, бабуся їй і виписала, а та знову давай завивати, що їй стало аж незручно і вона роззулася та віддала їй своє взуття, сама одягла мамине і отак пришкандибала додому.

В своє виправдання мама сказала, що у неї був поганий день і, коли вже й каблук зламався, то вона взагалі не мала сили встати з лавочки.

– А те, що дитина сама в садочку?, – спитав батько, – Ти про це подумала?

– Але ж її мама твоя забрала.

Так, вона надіялася лише на когось і думала лише про себе.

Бабуся тішилася, що я характером пішла в батька, але я певна, що з такою мамою по-іншому б я просто не вижила.

Вона могла в вихідний покласти собі рушник на голову і сказати, що не має сили і ми з татом самі прибирали та ходили за покупками.

Проте, у неї були дні. Коли вона була активна і весела, тоді теж було не з медом, бо вона так само бурхливо реагувала на те, що взуття брудне і оцінки погані.

Отак я й жила і мама мені уявлялася дуже незрозумілою, хоч я її й любила, бо ж мама.

Я вивчилася і знайшла собі роботу, надіялася лише на себе, напевно, тому у мене з чоловіком все добре, ми живемо спільними інтересами, не очікуємо від когось, що нам кине світ до ніг і виховуємо двоє дітей.

На життя батьків я не звертала уваги, адже був живий тато і він все тримав під контролем.

А мама лише дитиніла і все частіше той компрес був на голові і в вихідні дні. На роботі її тримали, скоріше через жалість, ніж через її професійність, що є характерне для державної роботи. А папірчики з кабінету в кабінет вона носити могла.

І ось сталося непоправне для мене і для неї – тата не стало і вона замість того аби стати самостійною, вирішила, що треба прискоритися.

В магазині то забуде решту, то забуде покупки, то хтось у неї витягне гроші. За квартплату вона не вміє платити, їсти їй треба приготувати, бо вона може їсти одне й те ж тижнями, а потім її хочеться смачненького і вона всю пенсію спускає за кілька днів, бо ходить в кафе.

Я отримала ще одну дитину собі на голову і розумію, що мені вона з рук не злізе, бо це її стиль характеру, поведінки чи світогляду – вона ніжна квіточка і життя таке важке.

Єдине, що мені важко справитися з тим, що я таке почуваю до матері. Відчуваю, що так не можна, але по-іншому просто не можу до неї ставитися. Як мені бути з собою?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page