Ні, дітей він любив, справно платив аліменти, гуляв з ними, але мене він знати не хотів.
– Ми стали чужими, Валю, навіть наші спільні діти це не змінять.
Як бачите, ніяких шансів надіятися на те, що він повернеться не було, все було гранично відверто. Але…
Але я надіялася…
Якось він прийшов забрати свої речі, минуло десь пів року і я вся така чекала його при марафеті, щоб знав від кого пішов. А він байдуже кинув оком і мовчки збирав речі.
А мені наче хто… Але ж не спинилася!
Десь через п’ять років Василь розійшовся зі своїм коханням всього житті і я так зраділа! Нарешті він повернеться до мене! Навіть колеги зауважили переміни в мені.
– Ти що кавалера собі знайшла? Просто вся цвітеш?
– Можливо, – багатозначно усміхалася я.
Але Василь не прийшов. Діти переповіли, що тепер він живе з якоюсь іншою жінкою.
Я сиділа в порожній квартирі, адже діти вже роз’їхалися на навчання і вила. Я не знала як мені далі жити і для кого. Вічно чекати, коли чоловік повернеться, чекати, коли діти приїдуть на вихідні – це все, що я знала і вміла.
Надіятися на когось, що трапиться мені хороший чоловік, але його не було вже стільки років і чи буде? Жити заради себе – це як?
В таких метаннях пройшло ще багато років. Мені не вдавалося ніяк змінити своє життя – робота, дім, робота, діти. Потім вже у мене онуки з’явилися, але й їх я рідко бачила, бо жили вони в іншому місті.
На пенсію вийшла і взагалі вже не знала, де себе діти, адже часу – море. І ось тут пролунав дзвінок, який все поставив на свої місця.
– Мамо, там тато телефонував, у нього проблеми. Могла б ти його відвідати в стаціонарі.
– Я?, – я була щиро здивована.
– Так, ти. Ви ж не чужі люди, тим більше у тата нікого немає аби йому допомогти, а ти ж маєш купу часу.
Наче все так. Я ж так мріяла, що Василь повернеться, щоб разом віку доживати. Прийшла до нього в палату, принесла, все що треба – бульйончик, котлетки в духовці запекла, рибу посмажила.
– Боже, як смачно, – уплітав він, – Як я сумував за твоїми стравами.
Хм! За моїми стравами. Звичайно, що він змінився, постарів, полисів і розповнів. Жалівся, що сам, важко йому і от болячки вже повилазили.
– Ти завтра принеси мені свого плову, бо тут сама бачиш, як годують.
– Що?, – я аж не зрозуміла, що він від мене хоче.
– Ну, плову принеси мені завтра, я ще тут буду десять днів, то ти мені маєш щось приносити.
– Я тобі щось маю приносити? Я прийшла, бо діти попросили.
– Та що ти комизишся. Ну покинув я тебе давно, але зараз на себе подивися, зістарілася вся, й так само старість самою проведеш? А так би разом доживали. Ми ж не чужі люди.
– Ні, якраз чужі і чужого я б теж раз відвідала і на тому б поставила крапку. Одужуй.
Пішла. І так себе всю дорогу шпетила, що я на ось це чекала стільки років? На цього чоловіка? Одразу треба було його викреслити з життя, а не вірити в якесь майбутнє, бо воно отаке.
Сіла на лавку, бо аж задихалася від переживань. Така була на себе люта, лиш життя промарнувала.
Донька зателефонувала спитати, як батько і я їй сказала, що не планую більше до нього ходити, а як вона хоче. То хай приїжджає і доглядає. Легко когось заставляти робити те, що маєш сам робити, але не хочеш. Я вже точно не планую останок днів витрачати на цього чоловіка.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
