Мій онук, вірніше, правнук Василько, живе вже два місяці в новій родині, в родині його батька, а його мачуха прийшла до мене з претензіями. Мовляв, через вас ми дитину взяли, а вона он як себе веде.
– Навіщо ви нам його віддавали, якщо вже з самого початку налаштували дитину проти мене?, – питала мене вона.
– Та що я там налаштувала?, – я була категорично проти такої постановки питання, – я просто розказала, як мені велося з мачухою, от і просила його аби був обережний.
Моє життя й справді було при мачусі, яка своїх дітей леліяла, а мені всю чорну роботу давала робити, ні слова ласкавого, ні відношення, ні речей чи одягу нового. Я в вісімнадцять років заміж вискочила, щоб лиш там не бути і попала в іншу яму. Вже свекруха на мене вовком дивилася та за все шпетила, а чоловік ніколи за мене не заступався. Діти пішли, четверо їх у мене було, ні просвітку, ні продиху. Всі по світах роз’їхалися, молодша Оля біля мене лишилася, але теж чомусь щастя не мала.
Привела на світ мені Марійку і пішла в засвіти. Отак я Марійку сама на ноги ставила, берегла і леліяла, але що я могла їй дати. От її якийсь жонатий в місті і подарунками зачарував та словами гарними, а вона через дев’ять місяців і прийшла до мене на поріг з Васильком.
Мій правнук любий, коли така малеча в хаті, то аж дихати легше, де й сили беруться. Отак ми удвох господарювали, як і Марійки не стало, дорогою додому.
Я її розпитувала колись, хто батько дитини і вона мені сказала, але просила ніколи про це не казати Василькові. Казала, що виростить сина сама, така була лиха на того чоловіка, що так її світ закрутив та покинув.
То що я мала робити – звичайно, що пішла шукати того гультяя і все йому в очі й сказала, що має забрати дитину, бо я вже його точно на ноги не поставлю, роки не ті.
Коли прощалися, то я й розказала аби з мачухою був обережний.
– Казала я аби з тобою був прямий, що не до тебе він приїхав, а до батька і як що не по твоєму, то з батьком і говори, а жити він буде у вас. Так я сказала.
– А взуття моє псувати казали?, – взялася в боки та.
– Взуття? Я своїй мачусі взуття не псувала, бо то було одне на всіх. Мені б так влетіло.
– А Василько все моє взуття зіпсував! І мовчить, головне, нічого не каже для чого і чому.
Довелося мені їхати до дитини в місто. Бачу, що й кімнату йому свою дали, є що їсти та й одягнений він гарно, не те, що у мене.
– Васильку, що такне. Зізнайся бабусі, то правда?
– Правда, – похнюпила дитина голову.
– А чого ти так зробив? Вона до тебе погано ставиться?
– Ні, вона не свариться, просто я хлопця одного послухав…
І дитина розповіла, що в дворі познайомився з хлопцями, які його розпитували, хто він і звідки. А як почули, що у нього батько й мачуха, то й розповіли, як з мачухами себе вести.
– Я мачусі пакості роблю, а потім кажу, що то не я. Вона біжить до батька, а я кажу, що вона сама все зробила. потім вони сваряться, а ми з мамою радіємо і мама каже, що скоро тато до нас повернеться і її прожене.
Василько розповідав, що хоче аби вони жили з батьком, раз мачухи всі такі, то треба з ними одразу так чинити.
– То я й взяв того цвяха, – завершив він розповідь.
Я зітхнула. Довго говорила з дитиною, що кожна людина різна, але він також має постаратися аби сподобатися мачусі. І як захоче аби я приїхала, то я завжди рада допомогти. Але краще, коли вони будуть до мене приїжджати самі з гарними новинами. На тому й погодилися.
А тепер я думаю, як то інколи треба думати, що говорити, бо не завжди твій досвід має переймати хтось інший. А ви як гадаєте?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
