Я була певна, що моя донька буде мені вдячна до кінця віку. Так я себе тішила, коли працювала на чужині аби заробити їй на квартиру. Я мріяла, яка вона буде незалежна, що матиме старт в житті, що колись обійме мене і скаже, що своїм спокійним сімейним життям завдячує мені. Я б ніколи не подумала, що її життя крутитиметься навколо чужої квартири і ще з таким душком.
Отож, я подарувала доньці квартиру і вона там щасливо зажила зі своїм чоловіком. Сватами я не цікавилася, знала, що в Павла є мама і сестра та бабуся. Бачила їх двічі в житті і більше мені й не треба, я людина не компанійська.
Далі я знову на кілька років поїхала з України. Приїхала, коли на світ з’явилася онучка. Я часто приходила і помагала доньці, але ж вона мені не зізнавалася в тому, що вони вирішили. Бо я б ніколи не дала на таке згоду!
Отож, приходжу я до них, а у них гармидер – коробки всюди, сумки, галас…
— Ви кудись збираєтесь? — запитала я, роззуваючись.
— Ми переїжджаємо до бабусі, Маріє Ігорівно, — тихо відповів Павло. — Галина Петрівна вже зовсім слабка, їй важко самій.
— А як же ваша квартира? Ви ж тільки ремонт закінчили.
— Здаватимемо. Гроші підуть на ліки та догляд. Віка погодилася.
Я пройшла на кухню. Моя донька мила посуд, а маленька Катруся бавилася іграшками на підлозі. Віка обернулася, витерла руки об фартух і просто кивнула мені.
— Мамо, так треба. Мати Павла каже, що в неї тиск, а сестра його, Христина, взагалі сказала, що в неї особисте життя будується. Хтось же має бути поруч з літньою людиною.
Я тоді нічого не сказала. А треба було. В голові не вкладалося: у Павла є рідна мати, є сестра, а тягнути цей віз має моя Вікторія, яка тій бабусі навіть не рідна. Але Павло — хороший чоловік, він завжди допомагав нам, і донька його любила.
Я вирішила, що просто буду допомагати, чим зможу.
Минуло пів року. Я заїжджала до них двічі на тиждень. Квартира Галини Петрівни була великою, старою, з високими стелями та важким запахом ліків. Віка крутилася як білка в колесі. Катруся тільки почала ходити, за нею треба було наглядати постійно, а тут ще й бабуся, яка спочатку трималася, а потім зовсім здала.
Одного разу я застала сцену, яка змусила мене вийти з рівноваги. Я роззулася і почула крик із далекої кімнати.
— Не буду я це їсти! Воно холодне і несолоне! Ти навмисне це робиш, щоб я швидше на той світ пішла! — кричала Галина Петрівна.
— Бабусю, я тільки-но зняла з плити, — голос Віки був тремтячим, але стриманим. — Спробуйте ще ложечку.
— Іди геть! Поклич Христину! Вона хоч рідна кров, вона мене розуміє!
Далі почула звук розбитої тарілки. Я зайшла в кімнату. Віка стояла розгублена, очі на мокрому місці. На підлозі лежала тарілка і залишки супу.
— Віко, візьми Катрусю і йди погуляй, — сказала я максимально спокійно. — Погода гарна, дитині треба повітря.
— Мамо, я не можу, вона ж…
— Іди, я сказала. Я сама тут приберу.
Коли двері за ними зачинилися, я підійшла до ліжка. Галина Петрівна відвернулася до вікна, підібгавши губи.
— Галина Петрівно, подивіться на мене, — я сіла на стілець поруч.
— Чого вам? Теж повчати будете?
— Ні. Я просто хочу, щоб ви зрозуміли одну річ. Ваша рідна донька не прийшла сюди жодного разу. Христина навіть слухавку не бере, коли Павло дзвонить. Моя донька миє за вами, терпить ваші капризи і не бачить спокою ні вдень, ні вночі. Якщо вона зараз піде — ви залишитеся в цій порожній квартирі сама. Подумайте, чи варта ваша образа того, щоб залишитися наодинці з цими стінами.
Ми мовчали хвилин десять. Потім вона тихо попросила води. Більше вона на Віку не кричала.
Через рік бабусі не стало. Це були важкі два роки для всіх. Віка виглядала старшою на десять років. Павло постійно пропадав на роботі, бо після підвищення на нього звалили купу проєктів, але кожну вільну хвилину намагався бути вдома.
Після поминок мати і сестра Павла вирішили з’ясувати квартирне питання.
— Нам треба поговорити про спадщину, — почала Христина, сідаючи на диван. — Павло, ти ж розумієш, що мені жити ніде. У мене дитина скоро буде, а ми з чоловіком на орендованій квартирі.
— Ти хоч би запитала, як ми це все витримали, – почав Павло.
— Чого питати? Все зрозуміло. Бабусі немає, квартира велика. Мама вважає, що треба ділити по-чесному. Ти свою частку отримав — дачу бабуся на тебе переписала ще три роки тому. А ця квартира має бути нашою з мамою.
Я дивилася на Христину. Вона була в новенькому пальті, з ідеальним манікюром. За ті два роки, що бабуся лежала, вона з’явилася в цій квартирі лише раз — попросити грошей на весілля.
— Христино, — втрутилася Віка, — ми два роки тут жили і доглядали за бабусею. Катруся тут у садочок пішла. Ми не можемо просто так піти.
— А ти взагалі хто така? — Надія Петрівна різко повернулася до моєї доньки. — Ти тут ніхто. Прийшла на все готове, жила в центрі, ще й права качаєш? Це квартира моєї матері.
Павло підвівся з крісла. Його кулаки були стиснуті, але голос лишався рівним.
— Мамо, Христино, йдіть додому. Зараз не час.
— Ми нікуди не підемо, поки не домовимося! — вигукнула Христина. — Або виплачуй мені мою частку зараз, або з’їжджайте. Я не збираюся чекати пів року.
— Грошей немає, — сказав Павло. — Все пішло на лікування і похорон. Ви ж не дали жодної копійки.
— То ваші проблеми! — Надія Петрівна підхопила сумку. — Зустрінемося в суді. Ми оскаржимо все, що можна.
Минув ще час. Життя ніби почало повертатися в норму, але напруга висіла в повітрі. Павло став замкнутим. Віка часто плакала вечорами.
Сьогодні я знову у них. На журнальному столику лежить білий конверт — повістка до суду. Христина таки подала позов. Вона хоче визнати недійсною дарчу, яку Галина Петрівна оформила на Катрусю за рік до смерті.
Павло ходить кімнатою, з кутка в куток. Віка сидить на дивані, обійнявши доньку. Катруся дивиться на тата великими очима, вона відчуває, що щось не так.
— Павле, сядь, — тихо каже Віка.
Він зупиняється, дивиться на неї, потім на дитину. Сідає поруч і кладе руку на плече доньки.
— Ну як вона могла? — питає він, ніби в пустоту. — Це ж дитина. Її рідна племінниця.
— Ти ж знаєш Христину, — відповідає Віка. — Для неї гроші завжди були на першому місці. Юрист сказав, що шансів у них немає. Дарча оформлена правильно, бабуся була при пам’яті, є довідки.
— Все одно гидко, — Павло зітхає. — Рідна мати дзвонить і каже, що я її зрадив.
Я дивлюся на них і відчуваю такий тягар у грудях. Я працювала все життя, щоб моя дитина мала свій кут, щоб вона не знала цих чвар. А тепер вона втягнута в чужу сімейну тяганину.
— Мамо, ти чого мовчиш? — запитує Віка.
— Та так, — відповідаю я, поправляючи плед на дивані. — Просто думаю, як воно в житті буває. Ті, хто найбільше кричать про рідну кров, зазвичай першими її і п’ють.
— Тату, ти не сумуй, — Катруся гладить батька по руці. — Все буде добре.
Павло ледь помітно посміхається.
— Звичайно, маленька. Все буде добре.
На столі лежить папір. У ньому багато юридичних термінів, посилань на статті кодексу та вимог. Але за цими словами немає нічого, крім порожнечі. Я знаю, що вони виграють цей суд. Квартира залишиться дитині. Але я також знаю, що тієї родини, яка була у Павла, більше не існує.
