Марта поверталася з роботи втомлена, мріяла про те аби чоловік почистив картоплю і їй залишиться лише посмажити з цибулькою на салі. Вона звичним рухом вставила ключ у замок, але двері не відкрилися. Жінка на мить завмерла, не розуміючи, чому дім зачинений зсередини, коли вона щойно з магазину.
За дверима почулося якесь шарудіння, важкі кроки, і нарешті залізо скрегольнуло. На порозі з’явився Леонід. Вигляд у нього був розгублений, він намагався не дивитися дружині в очі.
— Це мама, мабуть, закрила, — швидко промовив він, — Вона завжди так робить, коли приходить, одразу всі замки наглухо. Вони вже збираються, якраз чай допили.
— А ти чого такий засмиканий? Щось трапилося, поки мене не було? — Марта почала роздягатися, відчуваючи, як у повітрі повисла напруга.
— Потім розповім, — кинув він і пішов на кухню.
У кухні за столом сиділи батьки Леоніда. Атмосфера була важкою. Свекруха ледь пригубила чай і відставила чашку.
— Добрий вечір. Залишайтеся вже, якраз вечерю приготую, разом посидимо, — привітно запросила Марта.
— Ні, нам уже вистачить чаю, пора й додому, — різко відповіла мати Леоніда.
Пара дуже швидко закінчила свої справи, поспіхом попрощалася і пішла. Марта залишилася наодинці з чоловіком. Вона мовчки стала чистити картоплю і нарізати її на тонкі шматочки.
— Ну, розповідай. Що за позаплановий візит? Ми ж тільки вчора у них були весь вечір. Про що ви говорили сьогодні такого, що вчора не могли сказати? Що за секрети?
Леонід довго мовчав, розглядаючи малюнок на тарілці.
— Ти тільки не хвилюйся одразу. Ти ж цілий день поряд зі мною була, от вони й не мали нагоди поговорити тет-а-тет.
— Ми з тобою п’ять років одружені, Леоніде. Які в тебе можуть бути таємниці з батьками від мене?
— Одружені, так. Але живемо ми в їхній квартирі, — тихо зауважив він.
— І що з того? Твоя мама сама сказала на весіллі, що віддає її тобі. Те, що вона переоформити її ніяк не здужає — то інше питання.
— Тепер вони просять за неї гроші, — Леонід нарешті підняв очі.
— Гроші? Які гроші? Вони ж її віддали! Ми тут ремонт зробили своїми силами.
— Ну, ремонт такий собі, косметичний, найпростіший, — буркнув чоловік.
— А на що в нас були гроші, на палац? Усе, що на весілля подарували, ми сюди вгатили. Замість медового місяця шпалери клеїли по ночах. Ти забув?
— Вони хочуть продати цю квартиру нам. Офіційно.
— Оце так новина. А чому це не можна було при мені озвучити? Чого вони соромилися?
— Вони подумали, що нам треба самим усе вирішити, як сім’ї.
— А гроші їм навіщо так раптово? Куди вони їх діватимуть?
— Там ситуація з моєю сестрою, Вікторією. Вона влізла в якісь борги, купу позик набрала, тепер банки вимагають негайно все повернути.
— І до чого тут ми? — Марта відчула, як усередині все холоне.
— Треба терміново брати кредит на цю квартиру. Батьки кажуть, що як тільки ми віддамо гроші, вони одразу все перепишуть на мене.
— То треба оформлювати все офіційно, тоді й документи будуть одразу на руках. У нас же є накопичення, ми ж відкладали ці роки.
Леонід відвів погляд і почав нервово крутити в руках серветку.
— Тут таке діло… Немає тих накопичень. Я все віддав. Тепер тільки кредит брати.
— Як це — віддав? — Марта відчула, як у вухах почало шуміти. — Кому віддав?
— Їм терміново було треба. Дуже терміново, розумієш? Вікторії теба.
— А мене спитати? Це ж наші спільні гроші були! Ми на них розраховували!
— Так вийшло, Марто. Я не міг інакше, це ж рідні люди.
— А чому б батькам не продати квартиру Вікторії? Це ж її борги, її проблеми. Нехай вона і розплачується.
— У неї діти, а в нас ще немає, — сухо відказав Леонід.
— А будуть з таким підходом? — Марта різко встала з-за столу. — Гроші ти віддав без мого відома, квартира ця — не твоя і ніколи не була твоєю за документами. Ти просто подарував наші спільні гроші своїй сестрі! Що тепер?
— Тепер треба брати кредит і викуповувати цю квартиру у батьків.
— А де гарантія, що вони потім знову не тягтимуть із оформленням? Або ще якусь схему не придумають, коли гроші закінчаться? П’ять років вони обіцяли переписати, і що ми маємо в результаті?
— Треба щось вирішувати, Марто. Ми ж все одно тут живемо, звикли вже. Мама запропонувала… Давай твою квартиру продамо?
— Це тобі мама таку геніальну ідею підкинула?
— Так. А яка різниця? Квартири майже однакові за площею. Ми живемо тут, нам тут зручніше до роботи, до всього. Навіщо нам та друга?
— Знаєш що, Леоніде? Якщо я колись і надумаю продати свою квартиру, то лише для того, щоб купити нову. І оформлена вона буде тільки на мене, бо куплена на мої гроші! Зрозуміло? Просто так я твоїй родині свої гроші не віддам.
— Ти що, не віриш моїм батькам? — Леонід виглядав ображеним.
— Ні. Не вірю.
— Я ще поговорю з ними, — кинув він і пішов у кімнату.
За кілька днів Леонід знову почав розмову.
— Марто, я говорив із мамою. Вона згодна переписати квартиру на мене. Але тільки після того, як отримає всю суму на руки.
— Тільки на тебе? На гроші, отримані з продажу мого майна?
— Ну ми ж родина, яка різниця, на кого записано?
— Велика. Я забираю все, що тут є, як компенсацію за ті коти, які ти віддав без мого відома. Там було двадцять тисяч доларів, то посудомийка, пралка, телевізор, комбайн, кавоварка, холодильник і меблі мають це компенсувати.
— Куди ти збираєшся? — Леонід розгублено дивився на неї.
— У свою квартиру.
— А я? Як же я?
— А ти вирішуй свої справи з мамою і сестрою. Живи тут, бери кредити, рятуй Вікторію. Ми з тобою планували відкладати на спільне житло, а ці квартири здавати, щоб мати пасивний дохід. Тепер у нас немає ні грошей, ні твоєї квартири.
— Я ж не знав, що воно так повернеться, — він закрив обличчя руками.
— У тебе є своя голова на плечах, Леоніде. Треба думати самому, а не просто слухати, що мама скаже.
Леонід сів на диван і обхопив голову руками. Перед ним стояв вибір: батьки з сестрою чи дружина. Він раптом зрозумів, що мати його просто підставила, обманула і використала. По суті, власної квартири в нього ніколи й не було — це була лише ілюзія власності. Чому він не бачив цього раніше?
На нього було шкода дивитися, але Марта була непохитною. Вона вже зателефонувала своїм орендарям і попередила про переїзд. Як тільки вони звільнили житло, вона замовила вантажівку.
— Марто, — покликав її Леонід, коли вона пакувала останню коробку. — Я багато думав. Пробач мені за все. Я був неправий. Більше ні копійки їм не дам, обіцяю. Але цю квартиру доведеться віддати. Не треба її викуповувати, хай самі продають чи роблять, що хочуть. Тільки не кидай мене. Я буду на всьому заощаджувати, знайду другу роботу… Я хочу бути тільки з тобою.
— Не кидати тебе? Та я й не збиралася назавжди, якщо чесно. Просто я не хотіла, щоб ти вибрав їх, і я не збираюся все життя працювати на твою сестру та її забаганки.
— Я спробую повернути ті гроші, що віддав мамі.
— Ти справді віриш, що вона їх віддасть? Вважай, що це був дорогий урок для тебе.
Марта і Леонід переїхали. Вони вивезли з попереднього житла абсолютно все — меблі, техніку, навіть дрібний посуд, бо все це купували самі. Зайве продали, а решту перевезли в двокімнатну квартиру Марти.
— А твоя квартира насправді більша, — здивовано зауважив Леонід, оглядаючи кімнати.
— Леоніде, це тепер наша квартира. Квартира нашої сім’ї.
Мати Леоніда зателефонувала несподівано пізно ввечері. Леонід збирався сам їй подзвонити, щоб сказати, що квартира вільна, але вона випередила.
— Леоніде! Коли ми нарешті отримаємо гроші? Чому ти не дзвониш, не звітуєш?
— Ми звільнили квартиру, мамо. Можеш її продавати хоч завтра. Ти власниця, от і займайся цим сама. І це ще не все. Гроші, які я тобі дав раніше, треба буде повернути.
— Що? Чому? Кому я її продам? Чужим людям? Ти що, хочеш, щоб квартира пішла з сім’ї? Чому ти не купуєш?
— У мене немає грошей, мамо. Ти сама їх забрала.
— Нічого я тобі не поверну! Я ж розраховувала, що все залишиться у нас, а ти що вчинив?
— Значить, не повернеш? — спокійно перепитав він.
— Ні!
— Ну тоді знай, що я більше ні копійки вам більше не дам.
— Що? Як ти можеш так з матір’ю розмовляти? Ти ж нерозумний зовсім, таку квартиру втрачати через свою гордість!
— Я нічого не втрачаю, мамо. Квартира твоя. А ми собі на свою заробимо. І більше за грошима до мене не звертайтеся. У мене тепер інші плани на життя.
Минув час. Сім’я переїхала у власну простору трикімнатну квартиру. Леонід дотримався свого слова: він багато працював, і вони змогли побудувати життя самостійно. Маленька донечка тихо спала у своєму ліжечку, в сусідній кімнаті відпочивав її старший брат. Батьки на кухні пили чай і обговорювали плани на майбутнє. Тишу перервав дзвінок на мобільний.
— Мамо? Чому так пізно? Щось сталося?
— Є розмова, синку. Серйозна.
— Говори, я слухаю, — Леонід увімкнув гучний зв’язок, щоб Марта теж чула.
— Може, я приїду краще? Такі речі по телефону не вирішуються.
— Я працюю без вихідних зараз, у нас великий контракт. Кажи зараз, що там у вас.
— Ти ж знаєш, що через ті борги Вікторії нам довелося продати і її квартиру, і ту, де ви раніше жили…
— І?
— Їй тепер жити ніде, і грошей зовсім немає. На вулиці опинилася з дітьми.
— У вас же є ваша квартира, де ви живете. Знімати житло можна, зрештою.
— Як ти можеш таке казати рідній сестрі? У неї ж діти!
— Не маленькі і мають батька, як на те пішло, а не мене.
— У вас же квартира зараз вільна є, та двокімнатна… Пустіть їх пожити.
— Ми її зараз здаємо, і ці гроші йдуть на наші потреби.
— Значить, не допоможеш? Сестру напризволяще покинеш?
— Ні, не допоможу. Пам’ятаєш, як ти зі мною вчинила п’ять років тому? Я вам нічого не винен. Якби не Марта, я б сам на вулиці залишився через твої махінації. А твоя донька дві твої квартири за вітром пустила і не зупинилася.
— Я так і знала, що ти це згадаєш. Може, хоч трохи грошей даси?
— Ні. У мене немає зайвих грошей. Якщо особисто тобі чи батькові потрібні будуть ліки — я куплю і привезу. З усім іншим справляйтеся самі. Ти знаєш мою відповідь, вона не зміниться ні сьогодні, ні завтра.
— Дякую і на тому. Не треба мені нічого, — роздратовано кинула мати і вимкнула телефон.
Втомлена Марта вже почала засинати прямо за столом. Леонід ніжно подивився на неї і посміхнувся. Усі в домі спали, а він ще довго сидів у тиші. Він думав про те, як добре, що Марта — зовсім інша людина, ніж його сестра чи мати. Як добре, що тоді, п’ять років тому, він знайшов у собі сили вибрати свою справжню сім’ю, а не пішов за батьками. По суті, він тільки тоді й став по-справжньому дорослим.
Як ви вважаєте, чи правильно вчинив Леонід, виставивши такі жорсткі межі у спілкуванні з матір’ю, чи все ж таки сімейні борги та проблеми сестри мали стати спільною відповідальністю?
