На п’ятому поверсі нашого гуртожитку світло в коридорі постійно блимало, і ми з дівчатами звикли ходити на спільну кухню майже навпомацки, тримаючись за стару олійну фарбу на стінах. Я мешкала в кімнаті разом із Дариною. Вона була з тих дівчат, на яких люди заглядаються просто серед вулиці: висока, струнка, з темними густими косами до пояса та рисами обличчя, ніби з картинки в журналі. Поруч із нею я завжди почувалася зовсім непомітною. Носила простий сірий светр, заплетене у вузол волосся та старі кеди, бо їхала до міста вчитися, а не чепуритися, як вчила мене мама.

Сусідами по блоку в нас були двоє хлопців-третьокурсників. Один із них, Ярослав, мав такий вигляд, наче щойно зійшов з обкладинки моди. Високий, шикрокоплечий, із темним кучерявим волоссям і посмішкою, від якої всі дівчата на нашому поверсі починали затинатися та червоніти. Всі знали, що за ним ходять юрбами. Дарина одразу звернула на нього увагу, шукала приводу перестріти його біля умивальників або попросити допомоги з поличкою. Але сталося дивне, чого ніхто з нас не очікував. Ярослав чомусь постійно намагався заговорити саме зі мною.

Це почалося з звичайного вечора, коли я стояла біля плити й чекала, поки закипить чайник. Ярослав зайшов із порожньою каструлею, зупинився поруч і спирався спиною на підвіконня, уважно розглядаючи, як я насипаю заварку в чашку.

– Ти знов за книжками сидиш до ночі? – запитав він, усміхаючись кутиками губ. – Я бачив, як у ванній світло світилося о другій годині.

– Іспит з анатомії у вівторок, – відповіла я, не піднімаючи очей від своєї чашки, бо мені ставало ніяково від його уваги. – Мені треба все повторити, бо викладач дуже суворий.

– Ти занадто багато працюєш, – сказав він і раптом простягнув руку, щоб поправити пасмо мого волосся, яке випало з шпильки. – Ходімо завтра ввечері прогуляємося містом. Я покажу тобі один тихий сквер біля річки, там зараз дуже спокійно.

Я заніміла від несподіванки. У той момент до кухні зайшла Дарина. Вона побачила його руку біля мого обличчя, її брівки сіпнулися, а хода стала повільною й напруженою. Вона підійшла до мийки, з гуркотом поставила тарілку і подивилася на мене через дзеркальну плитку.

– Ярославе, ти ж казав, що допоможеш мені із конспектом з історії, – мовила Дарина голосом, у якому чітко відчувалася образа. – Я чекаю вже пів години в кімнаті.

– Зараз підійду, Дарино, – спокійно відповів він, навіть не повернувши голови в її бік, і знову звернувся до мене: – То як щодо завтрашнього вечора?

– Я не знаю, – прошепотіла я, забираючи чайник. – Мені справді треба вчитися, Ярославе. Не маю часу на прогулянки.

Я швидко пішла в кімнату, але всередині все клекотало. Я не могла зрозуміти, навіщо йому знадобилася дівчина, яка нічим не виділяється серед інших, коли поруч є Дарина, яка дивиться на нього такими очима. Мені здавалося, що це якийсь розіграш або просто бажання розважитися за мій рахунок.

За тиждень до нас у гуртожиток приїхала моя мама. Вона тягла дві важкі сумки, напханих картоплею, закрутками та домашніми смаколиками. Вона проїхала три години в автобусі, щоб завезти мені харчі на місяць наперед. Коли вона піднімалася сходами, Ярослав саме виходив із блоку. Побачивши жінку з важким вантажем, він одразу підхопив її торби й доніс туди, куди вона вказала.

– Дякую, хлопче, ти дуже ґречний, – мовила мама, витираючи чоло хусткою і розглядаючи Ярослава з голови до ніг.

– Прошу, – усміхнувся він. – Ваша донька завжди така зайнята, то хоч я вам допоможу. Я Ярослав, сусід.

Коли він пішов, мама зачинила двері, сіла на табуретку й подивилася на мене дуже серйозним, тривожним поглядом.

– Це хто такий? – запитала вона, склавши руки на колінах.

– Сусід із суміжної кімнати, – відповіла я, дістаючи з сумки баночки з варенням.

– Ти мені дурниць до голови не бери, доню, – строго мовила мама, нахилившись до мене. – Ти бачила, який він? Красень, ніде правди діти. Нащо тобі такий клопіт? За таким хлопцем ти все життя будеш бігати й від інших жінок його відмахувати. Спокою мати не будеш ніколи. Тільки й думатимеш, де він і з ким. Нам такого не треба.

– Мамо, та він просто сусід, – спробувала я виправдатися, відводячи очі.

– Ото й добре, що просто сусід, – відрізала мама. – А ти краще згадай про Петра. Він за тебе щотижня питає, як до батьків у село приїжджає.

При згадці про Петра мене аж трохи перекосило. Петро був моїм однокласником. Низенький, із трохи кумедним рудуватим чубом і широкими плечима. Він ніколи не говорив красивих слів, але кожен вихідний приходив до моєї матері. То паркан їй підправить, то дрова на розпал постягує під навіс, то просто спитає, як моє здоров’я в місті.

– Мамо, Петро мені зовсім не подобається, – тихо сказала я. – Він же такий простий і геть непривабливий.

– Зато надійний! – мовила мама й стукнула долонею по столу. – Чоловік має бути помічником і опорою, а не картинкою на стіні. Петро за тобою ходить, як шовковий. І сім’ю прогодує, і тебе не скривдить. А ті міські красені сьогодні тут, а завтра там.

Минули місяці. Ярослав продовжував шукати нагод поговорити зі мною. То принесе книжку, то покличе випити чаю. Але я пам’ятала мамині слова і трималася осторонь. А Дарина тим часом робила все можливе, щоб привернути його увагу. Вона купувала нові сукні, годинами робила зачіски, але так і не домоглася свого – Ярослав вперто шукав мого спілкування.

Звичайно, що я задалася, а хто б не здався на моєму місці?

Ми почали зустрічатися, проте і його батьки категорично не хотіли бачити мене своєю невісткою. Їм потрібна була міська дівчина з заможної родини, а не сільської вчительки донька. Його мати, зустрічаючи мене, завжди лише ледь кивала головою і стискала губи.

Проте Ярослав виявився наполегливим. Він не слухав батьківських зауважень, приносив мені квіти, кликав на побачення й постійно повторював, що одружиться тільки зі мною.

Ми з Ярославом побралися одразу після закінчення інституту. Батьки його хоч і змушені були змиритися, але на весіллі сиділи з кам’яними обличчями.

Перші роки нашого сімейного життя з Ярославом були схожі на казку. Ми жили в місті, він влаштувався у хорошу фірму, заробляв добрі гроші й завжди купував мені найкращий одяг та косметику. Я розквітла поруч із ним. Моє волосся набуло блиску, шкіра стала доглянутою, а впевненість у собі додала мені тієї особливої привабливості, якої не мали інші дівчата. Всі довкола казали, що ми – ідеальна пара.

Ярослав ніколи не давав мені приводу для сумнівів. Якщо на нього й заглядалися інші жінки, він лише міцніше стискав мою руку. Його повага й турбота відчувалися у кожній дрібниці: від того, як він подавав мені руку на сходах, до того, як хвилювався, коли я погано почувалася.

А от у Дарини усе склалося зовсім інакше, хоч вона й вийшла заміж за багача, думаючи, що отримає спокійне та заможне життя, проте, цього не сталося.

Ми зустрілися з Дариною випадково через кілька років у кав’ярні в центрі міста. Я сиділа біля вікна, чекаючи на Ярослава, коли вона зайшла всередину. Вона дуже змінилася. Від тієї колишньої першої красуні мало що залишилося.

На обличчі закарбувалася втома, під очима залягли темні тіні, а сукня була хоч і новою, але не пасувала їй. Вона подивилася на мене, і в її очах спалахнув подив.

– Це ти? – спитала вона, зупинившись біля мого столика. – Я тебе одразу й не впізнала. Ти так виглядаєш… ніби щойно з обкладинки журналу.

– Привіт, Дарино, – посміхнулася я, підводячись. – Сідай, посидимо разом.

Ми замовили каву. Вона довго розглядала моє пальто, перстень на руці та доглянуті нігті. В її погляді змішалися подив із якоюсь гіркою заздрістю.

– Як у тебе справи? – запитала я м’яко.

Дарина важко зітхнула, опустила очі в чашку і почала повільно розмішувати цукор ложечкою.

– Та як… – мовила вона тихим, згаслим голосом. – Чоловік гроші має, але що з того? Гроші він тримає під замком, мені виділяє копійки тільки на продукти. Каже, що я мушу економити.

– А як у стосунках? – обережно спитала я.

– Це найгірше, – гірко мовила вона. – Знайшов собі молоду секретарку в офіс. Постійно десь затримується ввечері, каже, що справи, а я знаю, що він гуляє відкрито, а коли я починаю говорити про це, каже: «А куди ти від мене дінешся з дитиною? Скажи дякую, що дах над головою маєш». Не цінує мене зовсім.

Вона замовкла, витираючи кутик ока хусточкою. В цей момент до кав’ярні зайшов Ярослав. Високий, статний, у дорогому пальті, він одразу привернув увагу кількох жінок за сусідніми столиками. Але він навіть не глянув у їхній бік.

Підійшов до нашого столика, всміхнувся мені, м’яко поклав руку мені на плече і сказав:

– Привіт, люба. Я вже звільнився. Вибач, що трохи запізнився, затори на мосту.

Він ввічливо привітався з Дариною, запитав, як у неї справи, і запропонував підвезти її додому, бо на вулиці починався дощ.

Дарина подивилася на Ярослава, потім на мене. У її погляді було стільки всього. Вона побачила, як Ярослав дивиться на мене – з такою ніжністю, повагою і теплотою, яких її чоловік не дивився давно.

– Дякую, я краще пішки пройдуся, тут недалеко, – сказала вона, встаючи з-за столу.

Коли вона пішла, ми з Ярославом сіли в авто. Дощ тихо стукав по склу, а всередині було тепло й затишно. Я подивилася на свого чоловіка, який спокійно крутив кермо, виїжджаючи на головну вулицю. Згадала мамині слова про те, що за красенями тільки клопіт, і посміхнулася. Справжнє щастя залежить не від зовнішності чи багатства, а від того, яка людина поруч із тобою.