Загалом, посперечалися. Я була засмучена і правомірно ображена. Докрутила себе до того, що мене виганяють з дому, а я мовчу і ковтаю. Ніякої гордості!
Я чекала квітів і вибачень.
А чоловік був поглинений роботою, зосереджений, поривчастий, весь час кудись поспішав, з кимось емоційно говорив по телефону і зовсім не був схожий на людину, що розкаялася. Він поводився так, ніби нічого не сталося.
Суперечка – це не обов’язково лемент і розбитий посуд. Іноді – це мовчазний провал в комунікації.
Я дуже дохідливо показала йому своє обурення (була незвично мовчазна і відсторонена, лягала спати без нього, закривалася у ванній і включала воду: «Нехай думає, що я плачу»), а він не послухав і ніби не почув. Ходить як ні в чому не бувало, їсть мої супи, носить випрасувані мною сорочки і обіймає вночі.
Мені не хотілося акцентувати увагу на сварці, робити бучу – приспівом нашого сімейного життя. Поцапалися і нехай. Він цього не помітив, а я помітила. І не пробачила того, що він не помітив.
«І ця людина дорікає мені в байдужості до його бажань!» – обурено думала я.
Я вирішила його провчити. Але не явно, не демонстративно. А так, щоб він відчув дискомфорт, прийшов до мене сам з благаючими очками котика зі Шрека і запитав: «Щось не так, га? Я десь наплужив, так?».
Я придумала схему. Я позбавлю його ніжних слів і зізнань. Зазвичай в нашій комунікації достатньо висока концентрація «коханюсиків», «котиків», «зайчиків» і т. д., І зізнання «я тебе кохаю» теж звучать досить часто, причому навіть без приводу. Тому що кохання сам по собі – привід.
А тут я була привітна, усміхнена, «звичайна», але без ось цих телячих ніжностей.
Пройшов День. Два. Тиждень. Я чекала розв’язки. Вже скоро він прийде з’ясовувати, куди загубилися адресовані йому «коханюсики». Я готувалася до розмови, шліфувала фрази.
– Я тебе кохаю, – говорив чоловік.
– Ага, – відповідала я.
Це було складно. Це як якщо тобі дарують букет квітів, а ти береш і похмуро киваєш. І навіть без «дякую». Або тобі віддають свою куртку, коли ти замерзла, а ти одягаєш її і як ні в чому не бувало йдеш далі, не озираючись на того, хто залишився мерзнути на вітрі твоєї байдужості.
Я чекала, чекала, чекала… Я стомилася чекати. А він все не приходив і не приходив клянчити свою порцію ніжності.
І раптом, вранці в п’ятницю, я прокинулася і, лежачи в очікуванні, коли прокинеться чоловік, раптом зрозуміла, що коли це станеться і він відкриє очі, я знову не зможу сказати йому те, що хочу…
У тут мене осінило.
Я раптом зрозуміла, що я караю не його, а себе, адже коли я говорю зізнання йому, я насправді кажу їх як би собі, для себе. Я сама від цього стаю щасливішою.
Любов – це така штука: коли її віддаєш, то наповнюєшся сам, і це працює тільки ось так – кругообігом.
І чим щедріший ти в любові, тим більше її ти отримуєш у відповідь.
А якщо створити штучне ігнорування, то можна прорвати цей ланцюжок – і нічого нікому не довести.
І скуплячись на добрі слова, ми самі стаємо черствішими і робимо так, що нас самих складніше любити.
Я ледве дочекалася, коли чоловік прокинеться.
– Я тебе кохаю, – сказала я тоном конферансьє замість доброго ранку. – І я без проблем з дівчатами поїду на вихідні, щоб ти спокійно попрацював.
– Після цих слів, – хрипко сказав мій сонний чоловік. – Я взагалі не хочу тебе нікуди відпускати… Моя ідеальна дружино…
Тим ранком я пила каву з сиропом щастя і думала про те, що любов неможливо віддати так, щоб собі нічого не залишилося. Нею можна тільки поділитися. Роздати як вайфай – і ощасливити когось поруч.
І це те джерело, яке не можна осушити, роздаючи: навпаки, воно щедріше заповнюється любов’ю у відповідь.
Загалом, щастя – це насправді побічний ефект правильно організованого життя, вибудуваного на мудрих прозріння і власному досвіді. І щастя дається простіше і виходить солодшим, якщо його не чекаєш, а створюєш сам.
Автор: Ольга Cавельєва.
Фото ілюстративне.
