Нещодавно нам пощастило їхати до Києва на семінар. Наша супутниця, жінка середніх років, із серйозним замисленим обличчям, читала книжку.
– Мабуть, жіночий роман? – поцікавився Владислав.
– Ні, добродію, „Таємниця товстої мoгили” Бориса Мозолевського.
– То пані цікавиться археологією?
– Археологією цікавиться мій хлопчик, а я хочу бути в курсі його захоплень.
– А я чомусь ніяк не можу знайти спільної мови зі своїми зірвиголовами, – втрутилася у розмову Сніжана.
Ми познайомилися з нашою супутницею, назвемо її Ганною. Так слово за словом, і розговорилися. Ми дізналися про непросту історію цієї скромної та мужньої жінки. Як виявилося, її хлопчик, який цікавиться археологією, не є її рідним сином чи онуком.
Богдан ріс у неблагополучній сім’ї. Батько маг негаразди із законом, за що і поплатився волею. Його мама, племінниця Ганни, поїхала на заробітки далеченько, в одне велике місто.
– Пам’ятаю, як востаннє я зателефонувала племінниці. Розмова перервалася напівслові. Додзвонитися після того до неї не змогла. Богдану тоді було шість років. Його мама зникла і жодної звісточки від неї більше не було. Було подано на розшук – та все даремно. Хлопчиком опікувалася старенька бабуся. Вона часто не бачила просвітку у майбутньому. В один із них бабуся задумала, що нема змісту у подальшому існування її та внука. Тільки завдяки диву чи випадку долі вони залишились на цьому світі.
Ганна задумалась.
– У тій складній ситуації прийняла рішення забрати Богдана у свою родину. Спочатку подумала, що син з невісткою всиновлять хлопчика. Але вони побоялись брати на себе таку відповідальність.
– Мабуть, нелегко вам, Ганно… Підлітковий вік, перехідний період…
– Так, на початку було дуже непросто. Богдан, переживши такі потрясіння, став мовчазним, замкнутим, сумним. Не мав бажання ні з ким спілкуватися, ділитися своїми думками, враженнями. Я добре розуміла, що потрібно якнайшвидше віднайти ключик до його душі. Допомогло певною мірою і те, що мій чоловік виявився дуже терплячим і толерантним до хлопчика. Незабаром вони знайшли спільну мову і навіть потоваришували. Це для мене стало великою радістю. Ми разом з чоловіком намагалися допомогти Богданові звикнути до нової сім’ї, нових умов.
Ми помітили, що його цікавить історія, а особливо археологія. Довідавшись, що є такий гурток, ми записали його туди. Богдан ходить туди із задоволенням. Купували для хлопчика цікаві книги із цієї галузі знань. Все це сприяло тому, що він почав все краще і краще навчатись у школі, особливо захоплюючись математикою, фізикою.
– Знаєте, Ганно, – мовила Сніжана, я, чесно кажучи, в захопленні від Вас. Можливо, я скажу високі слова, але ваш приклад справді гідний наслідування. При теперішній ситуації в Україні, коли стільки дітей-сиріт залишені напризволяще…
– Вибачте, що переб’ю вас, Сніжано, але мені здається, що ми з чоловіком вчинили так, як на нашому місці зробили б звичайні небайдужі люди з християнським світоглядом.
Автор – Світлана ГЕРИЧ.
Фото –pixabay.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермар
