fbpx
Події
“Ми просто обнімалися і мовчали. Я просто впала перед ними на коліна. Міцно-міцно вони тримали мене ручками у своїх обіймах. І це — такий момент, який вартує того, щоб повертатися живим”, — медикиня Оксана Любінець про службу на «0»

Попри те, що в операційної медсестри Оксани Любінець двоє неповнолітніх дітей (синові нема трьох, а донці 8, її мобілізували на Запорізький напрямок, а після 3 тижнів навчання відправили на «0».

“Коли ми прощалися перед моїм від’їздом на фронт, вона просто прийшла і спитала: “Мамо, все буде добре? Ти повернешся?” І я пообіцяла, що повернуся”, — пригадує військовослужбовиця.

Оксана не лише хотіла повернутися сама, а й прагнула аби всі її побратими теж мали змогу повернутися до своїх дітей. Першого дня на нулі було тихо, але на наступний день довелося вивозити одразу п’ятьох бійців, тому допомогу надавала на ходу.

“До 10 хвилин їхати. Це було дуже зручно мені. Я знала, що навіть, якщо щось не доробила на місці, – я дороблю в дорозі. Або буває — деколи немає часу бавитися і ти просто на ходу колеш, підключаєш венозні катетери, під’єднуєш крапельниці, знеболюєш, бо перше завдання – привезти живого”, — каже бойова медикиня.

Якось вивозили до 20 поранених, тоді військові відбивали ворожі атаки.

“Дуже запам’яталися очі хлопця із ССО – я навіть не знаю, як його звати. Він мав осколкові. І він просто: “Ти мені скажи, що я буду жити. В мене народилася дитина, я ще навіть не похрестив, розумієш? Тільки фотографії бачив”. Я дуже запам’ятала: так вчепився мені в руку. “Будеш. Будеш жити, — говорю. — Від мене ще ніхто не втік і ти нікуди не дінешся”, — розповідає Оксана.

На питання «як там» не любить відповідати. Бо робила те, що й всі, навіть не поступалася чоловікам, коли їй люб’язно пропонували спати на дивані.

“Кажу: “Ні, не піду. Чому я мушу спати на дивані, якщо мої хлопці сплять в класах на підлозі? Я не піду”. І не пішла. І тоді командир зрозумів, що я не піду. Каже: “Ти така вперта”. Так, я така. Якщо я з ними – то я з ними”, — ділиться медсестра.

Через чотири місяці служби вона повернулася додому, бо домовилася з чоловіком, що одночасно двоє воювати не підуть. Каже, що після повернення ще чіткіше зрозуміла, що вона там боронить – своїх дітей.

“Ми просто обнімалися і мовчали. Я просто впала перед ними на коліна. Міцно-міцно вони тримали мене ручками у своїх обіймах. І це — такий момент, який вартує того, щоб повертатися живим”, — каже Оксана.

За матеріалами Суспільного

Фото: колаж.

10/09/2022

You cannot copy content of this page