І скажу вам так – мама завжди права, повірте, бо я сама мама і ще й бабуся.
А цей епізод і ці мамині слова пронесла через все життя, бо справді, людина нічого не знає, чи обернеться на добре те, що відбувається зараз чи ні.
В той час моїй мамі було важко, бо її улюблену доньку було відкинуто, дитину, заради якої ти живеш і прокидаєшся зранку, отак проігноровано. Хіба таке легко пережити материнському серцю?
Ввесь той час, що я чекала на дитину, то у нас в домі наче згущувалися хмари, то там, то сям були й громи й блискавиці, то рясні-прерясні дощі. Але вартувало моєму татові побачити онучку, як засвітило яскраве сонце і мамині складки біля губ розчинилися в широченній усмішці.
– Доню, ця крихітка буде твоїм маяком в житті, ти вже мені повір, вона всіх, хто не твоя людина, всіх відганятиме. З тобою залишаться тітки твої рідні і вірні друзі.
Мама знову виявилася правою, бо подруг різко поменшало, адже я не ходила з ними по клубах, а сидіти з писклявим малям мало хто хотів.
Так само було й з хлопцями – як тільки дізнавалися, що я маю дитину, то наче язик з компліментами залазив в … горлянку.
Але я й вивчилася і роботу знайшла, заміж вийшла і ще маю дітей. У моєму житті все як і у всіх, хіба різниця лише в тому, що не у всіх така розуміюча мама, як у мене, бо без неї я б нічого не змогла.
Скільки бачу на роботі колег, матері яких пхаються в їхнє життя, ввесь час вимагають виправити то те, то се, там старатися, того покинути, з тим жити.
Замість того аби сказати:
– Я поруч, я допоможу, я підтримаю.
А подруга моя і мій колишній так само живуть і онуків мають, тільки замість квітучої колись красуні, вона перетворилася на жінку з сумками, і носить їх та носить аби вгодити чоловікові.
І я її шкодую, справді, чисто по-людськи, бо вона взяла цю долю в мене і колись дуже радо взяла. А тепер скинути не може чи не хоче, не знаю, але сама себе таким шлюбом визначали і винагородила.
Кожному своє.
Своїх онучок я так само виховую в певності, що вдома їх чекають, що би не сталося. У мене для них завжди знайдеться печиво з какао і добре слово.
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
