Вперше за останні три роки Тетяна Петрівна запізнювалася на роботу. І сталося те, чого найбільше боялася. Коли розчісувала своє довге чорне волосся перед дзеркалом у коридорі, поруч раптом стала молода квартирантка Надя з гребінцем у руках і з таким же смоляним густим волоссям і великими карими, як у неї, очима.
Обидві миттю завмерли і, здавалося, навіть боялися поворухнутися. Дівчина уважно розглядала господиню квартири у дзеркалі.
— Ми з Вами дуже схожі, — першою порушила вона мовчання.
— Та мабуть, тобі здалося, — відповіла 45-річна жінка, поспіхом одягнулась і попрямувала до виходу.
Вже дорогою вирішила сьогодні на роботу не йти. З автомата зателефонувала начальнику та відпросилася. Щоб не гаяти часу, на автовокзал не поїхала. Тролейбусом дісталася окружної дороги, щоб попутками дістатися одного населеного пункту.
Адже сьогодні вранці дівчина мало не розкрила, а може, й розгадала таємницю, яку батьки так старанно приховували від неї 20 років.
Ця історія почалася давно. Ганна працювала на фермі дояркою. Після ранкового доїння поверталася додому. А назустріч їй йшла, погойдуючись охмеліла Іра.
— Ганно, ми післязавтра з чоловіком їдемо на заробітки. Візьми нашу молодшу Надю собі як рідну дочку, адже нам сім ротів не прогодувати, а в тебе ж дітей немає.
— Ти що, з глузду з’їхала, Іро? — Поспішила відмовити та.
Наступного дня Ірина знову зустріла Ганну. Тільки була вже твереза. І знову за своє.
Навіть не знала, що сказати. З одного боку, шкода дев’ятимісячної дівчинки, яка через горе-батьків може потрапити до притулку, а з іншого – не знала, як поставиться до цього чоловік. Та й як потім односельчанам у вічі дивитися, як пояснити, звідки в неї взялася донька?
Цілий день тільки й думала про це. Вдома навіть із Іваном не розмовляла. Та й він сьогодні був надто мовчазний і неприступний, мабуть, добре напрацювався за день.
Звідки їй було знати, що Іван не від утоми був небалакучий. У голові чоловіка теж роїлися думки про розмову з Ірою, яка і йому пропонувала забрати молодшу дочку.
Наступного дня вранці Іра прийшла на ферму до Ганни з маленькою Надійкою на руках:
— Ми від’їжджаємо. Речі вже упаковані та завантажені. Якщо не візьмеш дитину, то ми її на вокзалі або ще десь залишимо. Пропаде — буде на твоїй совісті, так і знай!
Куди було подітися? Взяла на руки напіводягнене дев’ятимісячне маля, загорнула в теплу хустку, прикрила курткою і пішла по засніжених сільських вулицях додому. Іван, побачивши ще здалеку Ганну з дитиною на руках, одразу пожвавішав. Залишив недорубані дрова і не пішов, а побіг за дружиною до хати.
Дитя поралось у мокрих стареньких дірявих штанях.
Взялися переодягати, але не було у що. Ірина навіть жодного одягу не дала. Ганна дістала кілька простирадл з шафи. Розрізала їх на чотири частини та загорнула крихітку.
А вона, маленька, чорними такими очима почала водити по всіх кутках, шукаючи матір, старших братиків та сестричок, до шуму яких звикла. Потім розгледіла, що чужа хата — і так розплакалася, що не можна було ніяк утихомирити. І в тому дитячому плачу Ганна ніби бачила якусь свою провину.
Можна тільки уявити, як довелося намучитися новим батькам з маленькою дитиною, яка нічого не хотіла їсти, а чекала на мамине молоко.
Кілька днів і ночей носили на руках по черзі, поки дитина не звикла до нового будинку, незнайомим людям. А потім щиро раділи кожному невпевненому, зате самостійному кроку, веселому та радісному щебету, першому лагідному слову «мама».
І водночас боялися, що приїдуть родичі дівчинки та заберуть її. Але дарма. Хоча за кілька місяців бабуся і тітка дитини дізналася, що Надя у чужих людей, коли побачили, як радісно їй у нових батьків, вирішили залишити її.
Ось уже й до школи Надя пішла. Не могли натішитися батьки успіхам своєї прийомної дочки. А яка роботяща була! Матері допомагала в будинку порядок наводити, куховарити, город обробляти.
Після школи Надя вступила до медінституту. Хоча й пропонували оселитися в гуртожитку, батьки їй знайшли квартиру, мовляв, так дешевшим і вигіднішим буде.
Господиня Тетяна Петрівна виявилася напрочуд доброю жінкою.
— Ти мені, Надю, не плати. Привезеш продукти, так я і тобі, і собі з них готуватиму.
Ось тільки ніяк не могла зрозуміти дівчина, чому господиня намагалася якнайменше траплятися їй на очі. І чому дівчата-однокурсниці Оксана та Валя щомісяця платили за квартиру, а вона за два з половиною роки — жодної копійки.
Довго обговорювали її батьки з Тетяною Петрівною, як делікатніше розповісти дівчині правду, яку приховували від неї довгі роки. Ніяк не могли підібрати слова, які мають сказати дочці, коли приїде додому.
А вона, побачивши у своєму домі Тетяну Петрівну, підійшла до Ганни, обійняла її, ніжно пригорнулася.
— Я знаю, Ви мені не рідна мати. Ще у п’ятому класі дівчата мені про це розповіли. Але Ви мовчали, то я й не хотіла порушувати цю тему, бо вас і тата люблю найбільше на світі.
А потім спитала, чому вони з Тетяною Петрівною такі схожі.
— Вона твоя рідна тітка, — почула у відповідь.
— А я думала, що то жінка, яка мене народила. Так хотіла б побачити своїх братів та сестер. Я їх обов’язково знайду.
