Моя подруга Віта була у мене на весіллі свідком і хресна моїй старшій дитині, я навіть її довше знаю, ніж свого чоловіка, тому мені й дивно, що все отак виявилося. Я згодна й далі з нею дружити, але вона просто після того випадку перестала до мене писати і не відповідає на мої повідомлення.
Так от, Віта мені завжди давала поради, як я маю вести себе в шлюбі, вона казала, що я надто м’яка і тому мій чоловік цим користується.
– Наталю, на п’ятнадцять років шлюбу подарувати отакі сережки? Ще й на акції? Ти серйозно?
– Віто, я сама обирала і вони мені подобаються.
– Знаю, як ти обирала, аби й дешевші і ще й на мішок картоплі залишилося.
– А як інакше?, – перевела все це в жарт я.
Звичайно, що з віком наші стосунки з чоловіком почали холонути і вона була переконана, що у Івана хтось є.
– Кидай його перша, щоб не стояти потім з відкритим ротом і очима не кліпати!
– Але, Віто, ти все драматизуєш…
– Краще драматизувати, ніж бути покинутою.
Одним словом, вона була категорична в усьому, що стосувалося мене – я, на її думку, вела себе, не як жінка двадцять першого століття.
– Ми, жінки, вже в Космос літаємо, а ти й далі цим старезним міксером користуєшся?
– Але він працює.
– І що? Купи собі модний!
– Але цей працює.
– О, Боже!, – казала вона і закочувала очі.
Коли ж Віта виїхала за кордон, «щоб подорожувати і пізнати себе», то вона вже від мого гардеробу не могла відчепитися.
– В чому ти ходиш?
– В брендових речах, люба, – жартувала я.
– З гуманітарки хіба. Але ти не уявляєш, що це таке купити собі брендові сумочку і йти з нею по вулиці, у тебе одразу наче плечі розпрямляються! Що з тебе, Наталю, сімейне життя зробило… Я знаєш чому заміж не виходжу? Бо я бачу перед очима тебе і розумію, що повністю втрачу індивідуальність і власне «я». тому краще я булу сама і не залежна.
Вона виставляла дуже гарні фото з різних готелів та країн, сама чудово виглядала.
– Наталю, тут наші жінки на вагу золота. А ти й далі своєму все прощаєш. Та намалюй губи і їдь до мене! Ми тобі тут такого чоловіка знайдемо, що буде тебе на руках носити!
Що я могла їй на це сказати? Я раділа, що у неї все добре, а у мене вже є, як є.
І одного дня Іван прийшов весь дуже схвильований, аж мені це все передалося, бо я розуміла, що він зараз все мені й розповість і я буду стояти і трясти губами, як і попереджала подруга.
– Наталю, я знаю, як ти хотіла поїхати в Рим і я довго відкладав аби назбирати на тур до Риму на двох. Я поїхати не можу, але ти можеш взяти свою маму.
Я так зраділа, навіть не так квиткам, як тому, що чоловік просто працював понаднормово аби я побачила Собор Святого Петра.
І ми поїхали, готель був чудовим, тури і екскурсії були дуже цікаві, ми й в морі купалися і їли смачно.
Тиждень пролетів як один день і я вирішила вже до Віти написати, що б зустрітися, думала, що може вона в Італії, то би підскочили одна до одної.
«Ні, я зараз в Австрії, – писала подруга, – вже мені ті моря набридли. Тут хоч не так спекотно».
Ні, то ні, я в Австрію точно не поїду. І ось вже ми виселяємося з номера, виходимо з валізами, а тут покоївка заходить за нами прибирати і я очі свої забула.
– Віто?, – я ще хотіла щось говорити, але вона закрила перед моїм носом двері, а на вияснення стосунків часу не було, бо автобус вже чекав.
Я їй писала, чому вона не зізналася, адже ми так би весело час провели, я ж її майже три роки не бачила. Але вона нічого не відписує.
Я розумію, що вона багато чим хвалилася, але для мене не важливі її гарні фото, мені важлива вона.
Думаєте, є шанс на те, що ми помиримося?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
